Рожева Миша

* * *

– Це що у вас тут була за стрiлянина? – пiднялася на палубу Рожева Миша i зупинилася в дверях.

– Миша, що розмовляе! – втупившись у неi продовжував реготати дядько Юра. – Не може бути! Я пiсля цiеi стрiлянини, мабуть, збожеволiв!

Мiй тато знову взявся за чорну iкру.

– Все ж таки наша краща за iранську, – сказав вiн мамi, уминаючи ложками вiдразу з трьох ваз.

– Ікряний патрiот! – усмiхнулася мама.

– Даремно смiетеся! – строго сказала Рожева Миша дядьковi Юрковi.

– Вiдчепись! За тобою плаче мишоловка! – замахав на неi руками дядько Юра.

– Вона – iграшка з майбутнього, – пояснила я.

– Я – мишачий кiборг! – наполягала на своему Рожева Миша. – Чого вони стрiляли? – пошепки запитала вона у мене.

– Нiчого страшного, – сказала я.

– Цю Мишу треба заборонити, – заявила депутатка Юля. – Це антирелiгiйна Миша! Вiдрижка язичництва! Вона ображае моi православнi почуття!

Дядько Юра схопив Рожеву Мишу за лапу, смикнув i – вiдiрвав ii. Я закричала. Миша – теж.

– На! – вiддав менi лапу дядько Юра.

Я тримала ii лапу в своiй руцi. Тато рвонувся рятувати Мишу, але як?

– Чого кричите? Чого ревете? – стиснув губи дядько Юра. – Несiть клей!

Команда в сiрому помчала за клеем. Клей був доставлений.

– Давай! Приклеюй! – наказав менi дядько Юра.

Тремтячими руками я стала приклеювати. Але не приклеювалося, як треба, тому що клей роз’iдав гуму, яка стирчала з рваноi лапи Рожевоi Мишi. Миша зцiпила зуби, щоб не кричати вiд болю.

Все це робилося без анестезii.

– Чому цей бридкий клей роз’iдае гуму?! – звернулася я до дорослих у повному вiдчаi.

– Не знаю, – мляво потиснув плечима тато.

– Хто ж його знае! – пародiюючи тата, знизав плечима дядько Юра.

– Так викинь ти ii й купи собi нову! – нетерпляче вигукнула депутатка Юля.

– Навiщо ви, дорослi, iснуете, якщо навiть не знаете, чому клей роз’iдае гуму! – заволала я.

– Здаеться, рука все-таки приклеiлася, – придивившись до пацiентки, сказав Клоп.

* * *

У цей момент задзвонив мамин телефон.

– НЕВІДОМИЙ… Я не люблю, коли номер не визначений, – сказала вона, звертаючись до тата.

– Вiзьми-вiзьми, – порадив тато. – Напевно, це з Росii.

– Алло!

Чим далi вона слухала, чим бiльше у неi на обличчi висловлювалося занепокоення, що переходить у панiку.

– Вибачте, це хто? – запитала вона.