Нічний молочник

Ось i цього разу, повернувшись з нiчного чергування втомленим i голодним, вiн, перш нiж запалити вогонь пiд пательнею, зазирнув пiд накривку. Цього ранку йому випало снiдати вермiшеллю i курячою нiжкою.

Синюватi пломiнчики газу дружно оточили круглий пальник i взялися лизати дно важкоi чавунноi пательнi. На сусiдню запалену конфорку Дiма поставив чайник.

Новий Мурик, що спершу спостерiгав за господарем з-пiд батареi, пiдiйшов ближче й потерся спинкою об Дiмину ногу.

Дiма глянув на товстого сiрого кота. Проте кiт, упiймавши погляд господаря, тут-таки пiдiйшов до своеi порожньоi миски й завмер у вичiкувальнiй позi.

– Та пiшов ти, самозванець! – буркнув Дiма й вiдвернувся до плитки.

Наситившись, Дiма зсунув штори в кiмнатi й влiгся спати. Спав вiн мiцно i довго. Тепло й затишно йому було пiд важкою ватною ковдрою. Вiн пiрнув пiд неi з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.

І раптом якийсь шум, трiскання дверей, стукотiння швидких крокiв по дерев’янiй пiдлозi.

До кiмнати, не роздягаючись i не роззуваючись, вбiгла Валя.

Обличчя схвильоване, в очах розгубленiсть.

Вiдразу пiдскочила до сонного чоловiка. Зiрвала з його голови ковдру.

– Дiмо! Дiмо! Вставай! Ходи, поглянеш!

Дiма, щойно розплющивши очi, глянув на годинник. Вiн показував пiв на другу.

«Мало спав», – зауважив про себе Дiма, пiдводячи погляд на Валю, що стояла над ним.

– Що там? – невдоволено спитав вiн.

– Ходiмо! – просила вона, показуючи рукою на дверi, що вели до коридору.

«Може, хтось прийшов? – мiркував Дiма.

В головi одразу почали множитися здогади, але якiсь млявi. – Знову знайомi вантажники? Чи хтось iз сусiдiв? Але чому тодi Валя така збентежена?»

Надягнувши штани й встромивши ноги у капцi, Дiма вийшов слiдом за дружиною до коридору. Але в коридорi нiчого й нiкого не було, а Валя тягла його далi, надвiр.

Виходити на мороз Дiмi зовсiм не хотiлося. Тому вiн вирiшив лише визирнути з вхiдних дверей, але на порiг не ступати.

Валя прочинила дверi й завмерла непорушно.

На порозi Дiма побачив брудного й вихудлого – самi шкiра й костi – сiрого кота. На вухах – запечена кров. Кiт лежав без руху. Лише його каламутнi очицi дивилися на Дiму. Кiт нявкнув тихо й хрипко, наче востанне.

Валя повернулася обличчям до чоловiка.

– Дивись! – сказала вона.

І присiла навпочiпки бiля кота.

– Ти Мурик? – спитала стиха.

Кiт знову хрипко нявкнув i спробував пiдвестися на чотири лапи. Вiн виразно хотiв зробити крок уперед, пiдiйти до Валi.