Нічний молочник

– Ось, Мурику, лягай на свое улюблене мiсце! – проказала Валя, опускаючи його бiля батареi пiд вiкном. – Зараз ми тебе погодуемо.

Дiмi набридло спостерiгати за цiею комедiею, у головних ролях якоi виступали його дружина i кiт-аферист. І все-таки у душi вiн вiдчував якусь гордiсть. Гордiсть режисера, який поставив успiшний спектакль.

Через пiвгодини Валя, намилувавшись, як кiт жадiбно поглинае iжу, запропонувала чоловiковi пiти разом до кав’ярнi.

– Повернення Мурика вiдзначимо, – м’яко промовила вона.

Вийшли вони з дому й вiдразу почули знайоме неприемне гарчання. Бiля паркана з iхнього боку стояв сусiдський бультер’ер Кiнг i злiсно щирив своi блискучi гострi зуби.

Дверi сусiдського будинку були вiдчиненi, на порозi з сигаретою у руцi стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга рокiв п’ятдесяти. Ходили чутки, що вiн ранiше працював м’ясником на ринку.

– Гей, заберiть свого собаку! – гукнув Дiма.

– Кiнг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелiв собацi сусiд.

Бультер’ер лiниво повернувся через дiрку в парканi на свою територiю. Дiма дивився на цю дiрку, i його сповнював гнiв. Вiн уже разiв зо п’ять залатував ii дошками. Сам собака не мiг цi дошки вiдбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвiр у парканi, щоб його бультер’ер ходив гидити на сусiдське подвiр’я.

«Отруiти б його, падлюку!» – подумав Дiма.

Коли вони з Валею дiйшли до ближнього вагончика-бару, Дiмин гнiв дещо вгамувався. Взяли вони по тарiлцi пельменiв i сто грамiв горiлки на двох.

Їли й дивились одне на одного. І нiякоi розмови iм не потрiбно було. У вагончику пiд стелею показували якийсь серiал. Мова героiв була нерозбiрлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точнiше, шум життя, цiлком вiдповiдав атмосферi iхньоi вечерi.

Валя сама наповнила чарки горiлкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

Випили. А пельменi вже й закiнчилися. Замовили ще по порцii.

– Ранiше порцii бiльшi були, – з жалем у голосi промовила Валя.

– Ранiше в порцii було 14 пельменiв або 7 вареникiв.

І зiтхнула тяжко, нiби щойно попрощалася зi своею молодiстю.

– Та-а! – махнув рукою Дiма, якому раптом захотiлося втiшити дружину. – Ми можемо й самi собi вдома пельменiв наварити. Скiльки захочеш!

– А Мурик також пельменi любить! – згадала Валя. – Я вiзьму йому звiдси кiлька.

Поверталися вони повiльно й попiд руку. Падав скiсний снiжок.