Нічний молочник

– Знову вiддаси здобич своему мудацькому начальству, щоб вони пересiли з БМВ на «лексуси»?!

Обидва запитально глянули Дiмi просто у вiчi. Були вони людьми статечними, обом за п’ятдесят.

– А що робити?! – здвигнув плечима Дiма.

– Собака не скаже, а ми допоможемо цiй валiзочцi покинути охоронну територiю, – сказав один.

– І господаря вiд тюрми врятуемо, – докинув другий. – Теж добре дiло!

Дiма вiдчув тривогу. Його тiлу пiсля безсонноi ночi було важкувато. Пiсня про те, що «iх не наздоженеш», далi крутилась на язицi.

– Ну? – домагався вiд нього ясностi вусань.

Дiма, вирiшивши воднораз спекатися всiх проблем, рiшуче махнув рукою.

Вантажник Боря кивнув, вийняв з кишенi комбiнезона крейду i поставив на валiзi галочку.

– Що витрiщаешся? Далi пiшли! – звелiв Дiма Шамiлевi. – Твоя справа – нюхати, а не дивитися!

Але Шамiль не розумiв, чому господар не виймае валiзку. Зазвичай у таких випадках вiн видобував з нагрудноi кишенi рацiю i говорив у неi слова, якi не належали до собачих команд, а тому Шамiлевi були незрозумiлi.

Але те, що вiн говорив, також було командою, бо за якихось кiлька хвилин до них пiдбiгало кiлька осiб, один сканером зчитував штрих-код багажноi бiрки, а iншi жваво пiднiмали валiзу й несли ii геть.

– Тобi що, не ясно?! – кричав Дiма на Шамiля. – Служити!

І Шамiлевi стало ясно. Ясно, що треба рухати носом далi, вздовж наступних багажних мiсць. Вiн понюхав кiлька сумок, коричневу валiзку, клунок, загорнутий в полiетилен.

Вчув запах непоганоi сухоi ковбаси, тютюну, сала. З пащi звисла й сягнула пiдлоги слина голоду. Зупинився. Озирнувся на господаря.

– Знову щось знайшов? – злякався Дiма i також озирнувся, глянув на вантажникiв, що прямували до автокару, залишеного бiля вiдчинених ворiт. – Та ну його!

– Лежати! – скомандував йому Дiма.

Вийняв сигарету й також рушив до вiдчинених ворiт попалити.

4

Киiвська область

Макарiвський район. Село Липiвка

За вiкном цiлу нiч завивала вiхола.

До п’ятоi години нарештi заспокоiлася, вкриваючи вчорашнiй снiг сьогоднiшнiм.

Ірина вибiгла на дорогу, на ходу зав’язуючи сiру пухову хустку. Спинилася на узбiччi, вдивляючись у темряву. Чекала, поки з цiеi темряви виринуть два яечнi жовтки фар.

Хвилин п’ять Ірина не зводила очей з дороги. Мороз щипав, поколював голочками нiс i щоки. Іра занервувала. Запiзнюватися було неприпустимо. Начальниця сувора. Скаже: «Бiльше не приходь!».