Нічний молочник

І плечi, i живiт, навiть колiна. Такий стан у неi вже був – пiсля пологiв. Але тодi, попри бiль i втому, настрiй був свiтлий i радiсний.

Настав час другого зцiджування. Чашка-присоска апарату неприемно кольнула груди холодом. Уся процедура механiчного зцiджування цього разу здалася вкрай прикрою i дратiвливою.

– Ти вже потерпи, – просила Ірину нянечка, притримуючи тремкою рукою присоску. – Менi самiй пiсля тих бiдонiв недобре.

Далi лише насосик дзижчав, зцiджуючи молоко. Мовчала нянечка, на обличчi якоi вимальовувалося спiвчуття до себе самоi.

Мовчки вона простягла Іринi серветку, щоб та обтерла нею груди, перш нiж одягтися.

–А начальниця де сидить? – запитала Іра в нянечки, вже застебнувши червону вовняну кофтину на всi гудзики.

– Та отам, навпроти процедурноi, де ванна стоiть.

Ідучи коридором, Ірина вiдчувала кожен свiй порух. Коли обережно вiдхилила половинку подвiйних дверей, вiдчула неприемну напругу в кистi. Зупинилася перед зачиненими дверима до кiмнати з ванною. Зупинилася, бо почула низький чоловiчий голос, що наспiвував якусь стару, знайому пiсню.

Постояла хвильку, наслухуючи. Плюскiт молока у ваннiй долинув до ii вух. «Вийшли ми всi з народу!» – неголосно спiвав на тлi цього плюскоту якийсь чоловiк.

Ірина постукала у дверi навпроти.

– Так, будь ласка! – почула Ірина привiтний голос начальницi.

– Чого тобi? – голос начальницi рiзко змiнився, щойно вона забачила у дверях Ірину. – Сюди без запрошення не можна!

Начальниця сидiла за красивим темно-коричневим столом, на якому стояв комп’ютер.

За ii спиною на широкому пiдвiконнi густо рiс цiлий зимовий сад – не менше десятка вазонiв з молодими пальмами, агавами й декоративною папороттю.

– Неллi Ігорiвно, – Ірина зiбрала усю свою рiшучiсть i спробувала вкласти ii просто у силу власного голосу. – У мене до вас прохання…

– Ну? – начальниця дивилася на молоду жiнку з нарочитою зневагою. – Чого треба?

– Ви не могли б пiдняти менi зарплату?.. Хоча б… до сiмдесяти…

Очi Неллi Ігорiвни налилися гнiвом.

Обличчя почервонiло. Вона розстебнула верхнiй гудзик свого бордового жакета, наче iй бракувало повiтря.

– Ти ж i так чотириста доларiв отримуеш! І тобi мало?!

– Так, але ж я за дорогу… – Ірина обiрвала себе, по щоцi поповзла сльоза.

– А годiвлю свою ти врахувала? Та я на твое мiсце!.. Менi за годину знайдуть жiнку, яка за меншi грошi сюди приiжджатиме! Зрозумiла?!

Сльози вже котилися по обох щоках Ірини. Вона кивнула i вийшла в коридор.