Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

Однак коли я тепер почав писати про це, то слова здалися менi занадто убогою рiччю, аби передати вам цю величну подiю.

Я знаю, що Лiкар, чие життя, безперечно, було сповнене справжнiх подвигiв, завжди вважав звiльнення iндiанського науковця найзначнiшою справою, яку вiн зробив у своему життi.

Що ж до мене, то, знаючи, як багато ця зустрiч для нього значить, я був увесь на голках i шпильках вiд нетерплячки й цiкавостi, аж доки та величезна каменюка нарештi загримiла вниз i ми змогли поглянути, що ж ховаеться за нею.

Нам вiдкрився похмурий чорний вхiд до тунелю висотою в повних двадцять футiв. У центрi отвору стояв величезний червоношкiрий iндiанець, вiн був сiм футiв на зрiст, гарний, мускулистий, стрункий i оголений, якщо не вважати вишитий бiсером шмат полотна, обмотаний навколо талii, та орлине перо у волоссi. Однiею рукою вiн прикривав обличчя, щоб захистити очi вiд слiпучого сонця, якого вiн не бачив багато днiв.

– Це вiн! – я почув, як Лiкар шепоче поряд зi мною. – Я пiзнаю його за великим зростом i шрамом на пiдборiддi.

І вiн повiльно рушив уперед, через повалену кам’яну плиту, простягнувши руку червоношкiрому чоловiковi.

Нарештi iндiанець прибрав долоню з очей. І я побачив, що в них був цей незвичайний проникливий вогник, як в очах орла, але добрiший i м’якший. Вiн повiльно пiдняв свою правицю, а решта його тiла залишилася застиглою й непорушною, як статуя, i взяв руку Лiкаря в свою. Це був величний момент. Полiнезiя кивнула менi з виглядом задоволення й посвяченостi.

Потiм Лiкар спробував заговорити з Довгою Стрiлою. Але iндiанець не знав англiйськоi, а Лiкар – iндiанськоi. Тодi, на мое здивування, я почув, що Лiкар випробовуе рiзнi твариннi мови.

– Вiтаю тебе! – сказав вiн по-собачому. – Радий тебе бачити – кiнськими жестами. – Як довго ви були заваленi? – оленячою мовою. Проте iндiанець жодного разу не поворухнувся й продовжував стояти, прямий i напружений, не розумiючи нi слова.

Лiкар спробував ще кiлька тваринних дiалектiв, однак безрезультатно.

Аж поки вiн не дiйшов нарештi до мови орлiв.

– Великий Червоношкiрий, – сказав вiн дикими скриками й коротким клекотом, якi використовують великi птахи. – Нiколи в життi я не був такий радий, як сьогоднi, коли я знайшов тебе живим.

Раптом скам’янiле лице Довгоi Стрiли освiтилося спалахом розумiння, i вiдповiдь його була теж орлиною мовою:

– Могутня Бiла Людино, я завдячую тобi своiм життям.