Щось більше за нас

– …Ну, та й говорю йому, значить, тому таки пановi, – чуеться з купки: «Змилуйтесь, ваше благородiе, я ж тут хiба як? Хiба я що?» А вiн, чорт його зна, чи вже таке зроду погане, чи… як заверещить: «На неделю у тюрму!»…

– А двi? – знов торкае пужалном конячинку дядько. Коняка знов крутить хвостом, зiтхае й перемiняе ногу; хазяiн знов трохи одвертаеться, знов умощуеться зручнiш на спинi й одповiдае:

– Двадцять сiм дають.

– Та, мабуть, невеличких?

– Чого? Хiба не стоiть? Кiнь як кiнь.

– Та вжеж! І голова, i вуха е… Двi берете?

– Та що ви, земляк! – всмiхаеться хазяiн i повертаеться вже зовсiм до дядька.

– Та й берiть!

– Та й вiзьму!

– Та й держiть!

– Та й вдержу!

Дядько одходить трохи, повештаеться навколо, потикае в боки деяких конячок i наче зовсiм ненавмисне опиниться коло вороненькоi:

– А що, держите? – ледве всмiхаючись, кидае вiн до хазяiна конячки.

– Держу.

– А поснiдали добре?

– До обiду не далеко.

– Ну, то… зверху додам два.

– Нi, буде холодно. Коняка добра… молода.

Дядько пiдходить ближче, мовчки пiднiма голову вороненькiй, розтуляе рота й дивиться в зуби.

– Та що там? – всмiхаеться хазяiн. – Хоч дивiться, хоч нi, а бiльше п’яти не дасте.

Дядько, не вiдповiдаючи, обходить навкруги i наче твердо обмiркувавши, рiшае:

– Ну, то отак… Держiть руку… Двадцять п’ять i (б’е з повагом) кришка!

– Нi, – хова руку хазяiн, – як не три, то й не тратьте, куме, сили.

– То так таки й три?

– Та так.

– Ну, а так, щоб продать?

– Щоб продать? – замислюеться хазяiн. – Так, щоб продать, то от що: двадцять вiсiм – i берiть. Хай уже…

– А як по-божому?

– Та що ви, дядьку, торгуетесь? – вмiшуеться один з купки в широченному брилi, з веселим, лукавим поглядом. – Криця, не лошиця: бiжить – дрижить, упаде – лежить. Сестра ii в Киевi з гори бiгае.

У купцi посмiхаються, дядько поважно обдивляеться, хазяiн пильнуе його.

– Ну двадцять шiсть… Держiть руку!

– Двадцять вiсiм!

– Двадцять шiсть!

– Двадцять вiсiм!

– Ще й цибулю на хвiст, – додае бриль.

– Ну, то щоб не по-вашому i не по-моему– держiть руку… Держiть. Двадцять сiм!

– Та давай, Данило, – радить бриль, – бо вороненька вже стелеться.

– Ще б полтиника… – чухаеться Данило.

– Е-е… – докiрливо хитае головою дядько, виймаючи грошi й одлiчуючи 27 карбованцiв.