Знахар

Радiв i Прокiп. Вiн страшенно не любив перемiн i неспокою. Тепер справу було вирiшено. Так йому здавалось, а здавалося так аж до вечора п’ятницi.

Того дня вiн пiзнiше, нiж завжди, пiшов зачиняти млин. Усе чекав. Домашнi навiть i не здогадувалися, чому вiн такий злий, бо нiкому нiчого не сказав. Але всерединi аж кипiв вiд злостi. Бо ж вiн ясно сказав: хлопцевi прийти у п’ятницю! Казика все не було. Вiд завтра прибуде роботи, а тут хоч головою об стiну бийся.

– Почекай-но, втрачене щастя, – тихо буркотiв, крутячи бороду.

І присягав собi, що не вiзьме його, якби вiн iз самого ранку прийшов. Субота – не п’ятниця. Краще першого-лiпшого, з дороги, навiть злодiя, аби тiльки не Микиту.

Але й на ранок Микита не з’явився. Треба було взяти на допомогу одного iз селян, який привозив жито до млина.

Наступного дня, тобто в недiлю, млин не працював. Прокiп, помолившись, хоч йому гнiв заважав у молитвi, вийшов пiд будинок i сiв на лавi. Вiн довго жив на свiтi, але так його ще нiхто не пiдводив. Хотiв зробити хлопцевi добре, а вiн не з’явився.

Очевидно, що знайшов в Ошмянах роботу i тому не приiхав, але це його не виправдовуе.

– Шкодуватимуть за тим Романюки, – буркотiв, потягуючи дим iз люльки.

Сонце ясно свiтило. День був теплий i тихий. Над ставками розлiталося птаство у пошуках комах. Раптом на гостинцi почувся гуркiт. Старий пiднiс до очей руку. Гостинцем мчав мотоцикл.

– Святого дня такi речi, – сплюнув Прокiп. – Бога не бояться.

Вiн знав, про кого говорить. Усi навколишнi села вже з весни знали, що це з Людвикова, з фабрики, син власника, молодий пан Чинський.

На iнженера за кордонами вивчивсь, а зараз на вiдпочинок до батькiв приiхав. Гомонiли, що пiсля батька вiн мав успадкувати фабрику, але йому в головi був тiльки цей мотоцикл – диявольська машина, щоб то людям ночами спати не давати й коней по дорозi розлякувати.

Старий неохоче дивився на клуби куряви, якi здiйняв, прогуркотiвши дорогою, мотоцикл. А вдивляючись у той бiк, зауважив чоловiка, який iшов шляхом до млина.

Чоловiк ступав повiльно, рiвним кроком, на плечах мав вузлик на палицi. Найперше Прокоповi здалося, що це йде Микитка, i кров прилинула до голови, але коли подорожнiй наблизився, виявилося, що вiн немолодий, з чорною сивiючою бородою.

Пiдiйшов, поклонився, по-божому привiтавсь i запитав:

– Дозволь присiсти i води напитися. День жаркий i хочеться пити.

Мельник змiряв його уважним поглядом, вiдсунувся, звiльняючи на лавцi мiсце, й кивнув головою.