Знахар

– Присiсти кожному вiльно. А води у нас, дякувати Богу, не бракуе. Он там, у сiнцях, цебер стоiть, – вказав позад себе.

Прибулець видався йому симпатичним. Мав сумне обличчя, але Прокiп сам надто багато неприемностi пережив, щоб любити веселi обличчя. А при цьому очi чоловiка свiтились якоюсь добротою. Вiд кожного подорожнього чоловiк може довiдатися про щось цiкаве. Той же, видно було, з далеких краiв був родом, бо його мова була iнша.

– А звiдки ж то тебе Бог провадить? – запитав Прокiп, коли незнайомець повернувся i сiв, витираючи верхом долонi краплi води з бороди i вусiв.

– Здалека. А зараз iз-пiд Гродна йду. Шукаю роботу.

– І аж вiд Гродна роботи не знайшов?

– Так, робив мiсяць у коваля в Мiцкунах. Та робота скiнчилася, то я й пiшов далi.

– У Мiцкунах?

– Так.

– Я знаю тамтешнього коваля. Чи то не Воловик?

– Воловик, Юзеф. З одним оком.

– То правда. Іскра йому випалила. А значиться, то ти сам коваль.

Прибулець усмiхнувся:

– І коваль, i не коваль. Всяку роботу вмiю…

– Як же то так?

– Та вже лiт зо дванадцять по свiту ходжу, то й навчився багатьох речей.

Старий поглянув iз-пiд густих брiв.

– А по млинарськiй лiнii ти працював?

– Нi, не траплялось. Але я, пане Мельнику, правду скажу. Я ночував у Побережжi, у таких собi Романюкiв. Добрi люди. І я там чув, що iхнiй син згодився до тебе на роботу. Але вiн в Ошмянах дiстав роботу в кооперативi й повертатися не хоче.

Прокiп нахмурився.

– То тебе Романюки прислали?

– Де там. Але почув, то, думаю, спробую.

Прокiп стенув плечима.

– Як же я можу тебе взяти, до хати чужу людину пустити?

– І я не напрошуюсь.

– То й мудро робиш. Я не знаю тебе, i нiхто тебе тут не знае. Сам розумiеш. Може, ти й добрий чоловiк, без жодного злого намiру, але, може, й поганий. Навiть твого прiзвища не знаю, анi звiдки ти родом.

– Мое прiзвище Антонiй Косiба, а родом я з Калiша.

– Хто б то знав, де там той Калiш.

– Напевно, що далеко.

– Свiт великий, – зiтхнув Прокiп, – а люди в ньому рiзнi.

Запанувала мовчанка, але Мельник за хвилину запитав:

– Що ж ти ходиш, що й мiсця собi нiде не нагрiеш? То ти дому не маеш?

– Не маю.

– І баби своеi не маеш?

– Нi.

– А чому?

– Не знаю… Вiд баби нiчого доброго немае на свiтi.

– Що правда, то правда, – пiдтакнув Прокiп, – через них тiльки спокуси та клопоти. Але завжди треба оженитись. Так Бог наказав.