Знахар

Близько було з млина до тартака, не повна верста. Трактом тягнулися селяни на торг. Одна за одною проiжджали брички та вози. Кожен на них кланявся Мельниковi, бо його знали всi. Той i тамтой, не затримуючи коня, розпочинали розмову, iз зацiкавленням споглядаючи, як старий прийняв знак Божий, що скрутив йому останнього сина Василька. Але на лицi Прокопа нiчого не можна було прочитати. Як завжди, у нього були насупленi брови i вiн ворушив своею великою сивою бородою.

Нарештi над’iхав i Романюк. Вiн прибув за покупками, бо вiз був порожнiй, а ззаду сидiла його баба.

Прокiп махнув йому рукою i пiшов поряд iз возом. Вони потиснули один одному руки.

– Ну, як там вам ведеться? – запитав Романюк. – Добро прибувае, брате?

– Живу з Божою помiччю. Але турботу маю.

– Я чув.

– Не те. Тепер Казика до вiйська беруть.

– Беруть?

– Та таки беруть.

– То й що?..

– Еге ж. А знаеш, що у мене добрий зарiбок. Наймит голоду не зазнае i ще може вiдкласти.

– Знаю, – пiдтвердив Романюк.

– Тож я собi подумав, що твiй Микита пiдходив би до такоi роботи.

– Чом би й нi.

– Ну, то як?

– Що, як?

– Ну, з Микитою?

– Ага, щоб у тебе працювати?

– Еге ж.

Романюк почухав голову, в його маленьких сiрих очках зблиснула радiсть. Проте вiдповiв байдужим тоном:

– Хлопець здоровий, сильний…

– То й слава Богу, – поспiхом пробурмотiв Прокiп, побоюючись, щоб Романюковi не спало на думку спитати про здоров’я Василя. – Тiльки щоб у найближчу п’ятницю прийшов, бо у п’ятницю Казика забирають.

– Це добре, брате, що кажеш. Бо його вдома немае. Бо вiн тепер аж до Ошмян поiхав.

– Шукати роботи?

– Таж так.

– Але повернеться?

– А чому ж мае не вернутися? Зараз iз Радолiшок поштiвку йому надiшлю.

– Ну, то й добре. Щоб у п’ятницю…

– Я зрозумiв.

– Роботи зараз небагато. Я не дам ради без двох наймитiв, – додав Прокiп.

– Приiде вчасно.

– То з Богом!

– З Богом.

Романюк потягнув вiжки, на що невеликий сивий кiнь навiть не звернув уваги, i цiлком задоволений собою поринув у глибокi роздуми.

Вiн повернувсь i поглянув на жiнку. Серед грубих хусток, замотаних навколо ii голови, стирчали тiльки нiс i очi.

– Нашого Микиту Мельник бере, – мовив.

Баба зiтхнула:

– Боже мiй, Боже!..

І не зрозумiло було, чи вона радiе, чи журиться. Зрештою, Романюк нiколи над тим не замислювався. Голос-бо ii був такий жалiсно-стогнучий.