Мандрівні комедіанти

Вони ще й понинi називають себе воiнами-легiнями, що походить вiд римського слова «легiонер», а «Здоров був, легеню!» – iхне улюблене звертання. Вони лаються iменем Плутона i закликають на допомогу «мужнього лицаря Марса». Одна гора бiля Кутiв зветься горою Овiдiя[3 - Овид. – Прим. перекл.], а озеро поблизу також мае ту саму назву. Цiлком можливо, що за час свого заслання на узбережжi Чорного моря великий римський поет побував i на слов’янськiй коломийськiй землi, бо про перебування тут римлян свiдчать численнi знахiдки римських каменiв та монет, оздоблених зображеннями голiв римських цезарiв.

– Дуже вiрогiдно, – завважила панна Лодойська.

– Фактично, красива й мудра iсторiя, – втрутився раптом мiй козачок громовим прошнапсованим голосом. – Але, з дозволу вашоi свiтлости, панотця та вельможних панн, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарноi прохолодноi ранковоi пори.

– Маеш рацiю, сину мiй! – рявкнув хiрург, iз гуркотом пiдвiвся й затягнув високим тенором «Гей, браття-опришки!».

Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.

– Ось тут мешкае старий опришок, – сказав тихо й урочисто мiй козачок i показав на самотню гуцульську гражду, яка стояла на стрiмкому скелястому пагорбi серед струнких похмурих смерек. Високий частокiл iз чотирьох бокiв оточував просторi, складенi з важких сiро-чорних колод будiвлi, покритi гонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вiкон, без дверей та комина. Довкола важкi тiнi й сумовита тиша. Тiльки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гiрського потоку.

Це мiсце навiвало глибоку меланхолiйну тугу.

Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенськi засуви ворiтьми гражди з’явилася велика кошлата бiла голова з маленькими гострими вухами та крихiтними блискучими очима, якi спокiйно спостерiгали за нами.

– Mon Dieu![4 - Боже мiй (фр.).] Що це? – скрикнула панна Лодойська.

– Бiлий ведмiдь! – зарепетувала Лола.

– Це опришковий вiвчур, – усмiхнувся козачок. – Удень вiн – ягня, справжне ягня, – з тими словами вiн вiдiмкнув ворота, зняв балку i поплескав могутнього звiра по спинi.

– Гей, Миколо! Чи ти спиш! – гукнув вiн голосно.

Ми увiйшли, обiйшли навколо житлового будинку. Широке подвiр’я вiддiляло його вiд стодоли та стайнi, за якими тулився городець. Хата мала двое загратованих вiкон, що виходили на пiвдень, i двое дверей. Попiд вiкнами аж до комори тягнувся низький ганок. На схiдному боцi стояли вулики. У повiтрi чулося безугавне привiтне гудiння.