Таємний сад

Вiн зацiкавився грою й запитав:

– Чому ти не покладеш купу камiння, нiби це скелi? Ось тут, посерединi, – i вiн нахилився, щоб вказати мiсце.

– Геть! – залементувала Мерi. – Терпiти не можу хлопчакiв! Іди звiдси!

Спочатку Безил розсердився, а потiм почав дражнитися, знаючи, як це дошкуляе його сестрам. Вiн скакав навколо Мерi, кривлявся, натужно реготав, наспiвуючи:

Панна Мерi – суперечлива натура.

Як виросте твiй сад,

Коли виходить мертва лиш скульптура?

Ти краще квiти посади у ряд!

Це почули iншi дiти й радо долучилися до дражнiння.

Панна Мерi – суперечлива натура…

Ба бiльше: жарт було визнано таким вдалим, що дiвчинку називали на прiзвисько не лише мiж собою, а й звертаючись до неi.

– Тебе вiдправлять додому наприкiнцi тижня, – сказав iй Безил. – Це нас дуже тiшить.

– Мене теж, – вiдрiзала Мерi. – А де цей дiм?

– Вона не знае, де ii дiм! – презирливо вигукнув Безил. – В Англii, звичайно! Там, до речi, живе наша бабуся, до неi торiк вiдправили нашу сестру Мейбл.

– Я нiчого про нього не знаю, – огризнулася Мерi.

– Звичайно, не знаеш, – зловтiшався Безил. – Ти нiчого не знаеш. Дiвчата нiколи нiчого не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Вiн живе у величезному старому будинку й до нього нiхто не приходить. Вiн такий злий, що нiкого не хоче бачити, а якби й захотiв, то нiхто до нього не прийшов би, бо вiн горбатий i страшний.

– Я тобi не вiрю, – знову вiдрiзала Мерi, а потiм вiдвернулася й затулила вуха пальцями, щоб бiльше нiчого не чути.

Проте на самотi вона довго розмiрковувала про сказане Безилом. Увечерi панi Кровфорд, дружина пастора, справдi повiдомила iй, що за кiлька днiв на неi чекае подорож до Англii, де в маетку Мiзелтвейт живе ii дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мерi так байдуже сприйняла цю звiстку, що привiтнi господарi навiть не знали, що про неi думати.

Дорослi намагалися виявляти свою чуйнiсть, по-справжньому спiвчуваючи ii горю, але дiвчинка щораз вiдвертала обличчя, коли панi Кровфорд намагалася ii поцiлувати, й стояла непорушно, з високо пiднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався ii плеча.

– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила панi Кровфорд чоловiковi.