Таємний сад

При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок ii батька «таким страшним мiсцем». – Я заснула, коли всi захворiли на холеру, й тiльки зараз прокинулася. Чому нiхто не приходить?

– Це – та дитина, яку нiхто нiколи не бачив! – вигукнув офiцер, обернувшись до своiх супутникiв. – Про неi всi забули!

– Чому про мене забули? – закричала Мерi, тупаючи ногами. – Чому нiхто не приходить?

Молодий чоловiк, якого називали Барнi, сумно подивився на неi. Мерi навiть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.

– Бiдна дiвчинка! – сказав вiн. – Живих тут не зосталося, нiкому приходити.

У такий дивний спосiб Мерi дiзналася, що в неi тепер немае нi батька, нi мами, бо вони померли. Їх поховали вночi, коли вона мiцно спала, а нечисленнi слуги-iндуси, яким вдалося уникнути смертi, повтiкали так швидко, як тiльки могли, забувши про маленьку панночку.

Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тiльки Мерi й прудка маленька змiйка.

Роздiл 2. Суперечлива Мерi

Мерi любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишуканi сукнi, проте майже не знала ii й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсiм не сумувала за нею, коли сталося горе.

Якби дiвчинка була старшою, ii, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на бiлому свiтi. Та Мерi була ще маленькою, про неi постiйно хтось дбав, i саме це додавало iй упевненостi, що по-iншому й бути не може. Тож ii турбувало тiльки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть ii забаганки, як це робила Ая та iншi слуги-iндуси.

Вона знала, що не залишиться довго в будинку англiйського пастора, куди ii спочатку привезли. Це едине, що тiшило, бо дiвчинку тут дратувало все, навiть дрiбницi. Пастор був бiдним, мав п’ятеро дiтей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постiйно сварилися й забирали одне в одного iграшки. Мерi зненавидiла iхнiй брудний будинок i поводилася так нестерпно, що нiхто не хотiв з нею гратися.

Його автором став Безил – маленький хлопчик iз блакитними очима i кирпатим носом. Мерi його терпiти не могла, як, власне, й усiх iнших. Вона на самотi гралася пiд деревом, зовсiм так, як у той день, коли вибухнула епiдемiя холери. Дiвчинка робила клумби й позначала дорiжки, а Безил стояв поблизу, не зводячи з неi очей.