Таємний сад

В Індii небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озерi. Тiльки подекуди носилися маленькi бiлi перистi хмарки. Широкий польовий простiр теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сiрим.

– Так, буря минула, – радiсно повiдомила Марта. – В цю пору року так завжди бувае – за нiч все минае, нiби бурi нiколи й не було й нiколи не буде. Це тому, що весна наближаеться. Вона ще далеко, але вже поспiшае.

– А я думала, що в Англii завжди дощ i завжди похмуро, – сказала Мерi.

– О нi! – аж вигукнула Марта, присiвши бiля чорного, свинцевого камiнного приладдя. – Ну ви даете!

– Що ти маеш на увазi? – серйозно запитала Мерi.

Індуси розмовляли рiзними дiалектами, деякi з них розумiла хiба що сотня людей, тому дiвчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.

Марта засмiялася так, як це було першого ранку.

– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселiше, нiж деiнде на свiтi.

Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тодi побачите, як зацвiтуть золотистий дрик, вереск, пурпурнi дзвiночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать i заспiвають жайворонки. Тодi вам захочеться встати на свiтанку й цiлий день бути в полi, як це робить наш Дiкен.

– А можна буде менi пiти туди? – поцiкавилася Мерi, дивлячись у вiкно на блакитний простiр.

– Не знаю, – вiдповiла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своiми ногами, то хiба зможете пройти вiсiм кiлометрiв до нашоi хатини.

– Менi хотiлося б побачити ваше обiйстя, – сказала Мерi.

Марта кiлька секунд пильно дивилася на неi, потiм знову взялася за приладдя й почала чистити камiнну решiтку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дiвчинки зовсiм не таким похмурим, яким воно було одразу по приiзду.

– Я запитаю в матерi, – сказала Марта перегодя. – Вона завжди знайде спосiб зробити, як треба. Незабаром в мене буде вихiдний, i я пiду додому.

Панi Медлок дуже поважае мою матiр, може, вона з нею поговорить.

– Я люблю твою матiр, – сказала Мерi.

– Ще б! – сказала Марта, шкрябаючи решiтки.

– Хоч нiколи ii не бачила.

– Звичайно, нi. Але вона така розумна, роботяща, добра, охайна, що ii люблять всi, хто бачив i хто не бачив. Коли я йду додому через поле, то стрибаю вiд радостi.

– Я й Дiкена люблю, – додала Мерi. – Хоч теж нiколи не бачила.