Таємний сад

Кiлька разiв вона проходила одним i тим самим коридором чи сходами, доки не опинилася на потрiбному поверсi. Проте все ще не могла розшукати свою кiмнату.

– Мабуть, я знову повернула не туди, куди треба, – сказала вона вголос, стоячи в кiнцi короткого коридору з гобеленами на стiнах. – Не знаю, куди йти. Як тихо скрiзь!

Вона не встигла закiнчити фрази, як тишу розiрвав крик, але не схожий на той, який вона чула минулоi ночi. Це був уривчастий крик – примхливий вереск дитини, який трохи заглушали масивнi стiни.

– Це ближче, нiж було тодi, – сказала Мерi, серце якоi забилося сильнiше, – i це плач.

Вона ненавмисно торкнулася рукою килима й злякано вiдскочила назад – вiн маскував дверi, якi одразу прочинилися. За ними був коридор, яким iшла панi Медлок зi зв’язкою ключiв у руцi та сердитим виразом обличчя.

– Ви що тут робите? – запитала вона, схопивши Мерi за руку. – Я що вам казала?

– Я повернула не в той коридор, – пояснила дiвчинка. – Я не знала, куди йти, а потiм почула, що хтось плаче.

Вона майже зненавидiла панi Медлок, а в наступну мить вiдчула цю ненависть ще бiльше.

– Нi, ви нiчого такого не чули, – сказала економка. – Ідiть до себе в дитячу, а то менi доведеться вас покарати.

Вона невпинно пiдштовхувала, мiцно тримаючи за руку, аж коли, нарештi, не вкинула в дитячу.

– А тепер, – сказала вона, – краще сидiть там, де наказано, а то менi доведеться вас зачинити. Пан Крейвен повинен взяти вам гувернантку, як i обiцяв. За вами треба строго наглядати, а в мене й так роботи досить.

Панi Медлок вийшла з кiмнати, грюкнувши дверима. Мерi сiла на килим бiля камiна, вся блiда вiд гнiву. Вона не заплакала, а тiльки скреготнула зубами.

– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.

Мерi вже вдруге чула крик i вирiшила, що колись дiзнаеться, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, нiби зробила довгу подорож. В усякому разi трохи розважилася: погралася кiстяними слониками й бачила сiру мишку з дитинчатами в оксамитовiй подушцi.

Роздiл 7. Ключi вiд саду

Через два днi пiсля цiеi пригоди нарештi розпогодилося. Мерi, прокинувшись вранцi й одразу подивившись у вiкно, залементувала до Марти:

– Подивися на поле! Подивися!

Дощ припинився, а хмари вiднесло вiтром. Вiтер теж затих, i над полем височiло яскраво-блакитне склепiння неба. Мерi нiколи й увi снi не бачила такоi слiпучоi блакитi.