Таємний сад

– Я вже казала вам, – вiдповiла Марта, – що його люблять пташки, зайцi, дикi вiвцi, навiть лисицi. Знаете, про що я думаю… – додала вона, зосереджено дивлячись на дiвчинку, – а чи сподобалися б ви Дiкену?

– Не сподобалася б, – сказала Мерi своiм манiрним, холодним тоном. – Я нiкому не подобаюся.

– А самi собi ви подобаетеся? – запитала Марта, нiби iй насправдi треба було знати це.

Мерi секунду вагалася, нiби обдумуючи вiдповiдь.

– Нi… зовсiм не подобаюся. Але донинi я нiколи не думала про це.

Марта усмiхнулася, нiби згадавши про щось приемне, домашне.

– Мати сказала це менi якось… – мовила вона. – У той день я була не в гуморi. А вона якраз вмивалася, й побачила, що я зла на когось. Тодi обернулася до мене й сказала: «Ти наче лисеня! Те тобi не подобаеться, се не подобаеться. А чи подобаешся ти собi?» Цi слова змусили мене замислитися, а потiм засмiятися.

Марта пiшла, тiльки-но подала Мерi снiданок. Їй потрiбно було пройти вiсiм кiлометрiв полем, щоб дiстатися додому. Мерi стало дуже самотньо.

Маеток, залитий сонячним свiтлом, здавався зовсiм iншим, як i вересове поле. Мерi пiдняла обличчя й дивилася на небо, намагаючись уявити себе на однiй з маленьких бiлоснiжних хмаринок, що пливли над нею. Потiм пiшла до фруктового саду й там побачила Бена Везерстафа, який працював разом з двома садiвниками. Змiна погоди, очевидно, добре подiяла на нього, й вiн сам заговорив до Мерi.

– Весна йде, – сказав вiн. – Чуеш ii запах?

Мерi понюхала повiтря й вiдповiла:

– Пахне чимось хорошим, свiжим i вологим.

– Це землею пахне, – пояснив Бен. – Он там, у квiтниках, скоро все заворушиться. Сонце пригрiе, й з-пiд землi покажуться зеленi паростки…

– А що з них виросте?

– Крокуси, нарциси… Ти iх коли-небудь бачила?

– Нi. В Індii пiсля дощiв теж все буяе, але такого немае. Таке враження, що там все виростае за одну нiч.

– Нi, тут все не виросте за одну нiч, – сказав Бен. – Тобi доведеться чекати й стежити!

– Я буду, – вiдповiла Мерi.

Скоро дiвчинка почула м’який шелест крил i вiдразу здогадалася, що прилетiла вiльшанка. Пташка була дуже суетна та весела, стрибала бiля самих нiг Мерi й, схиливши голiвку набiк, хитро дивилася на неi. Мерi запитала Бена:

– Як гадаете, вона мене пам’ятае?

– Звiсно! – вигукнув Бен. – Вона знае всi качани в яру, не тiльки людей.