Таємний сад

Вона ненавидiла холодний вiтрюган, який шаленiв тут о цiй порi, жбурляючи iй в обличчя колючi пiщинки, однак саме вiн змушував ii постiйно рухатися. Дiвчинка швидко ходила або бiгала садовими дорiжками, щоб зiгрiтися, тим самим розбурхуючи свою застояну кров – i ставала сильнiшою. Бурхливе дихання грубого свiжого повiтря, що панувало над вересовим полем, наповнювало ii легенi силою, а худорляве тiло – мiцнiстю. На щоках у Мерi з’явився рум’янець, ii тьмянi очi нiби прояснилися.

Тим часом про цю велику користь для свого здоров’я дiвчинка навiть не здогадувалася.

Допоки одного ранку Мерi прокинулася з новим вiдчуттям: вона була дуже голодна. Тож, сiвши снiдати, вже не вiдштовхнула тарiлку з презирливим виглядом, а виiла все, що в нiй було.

– Ви прекрасно впоралися зi снiданком, – сказала Марта.

– Сьогоднi страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування вiд власного вчинку, пояснила Мерi.

– Це повiтря з вересового поля дае вам апетит, – запевнила ii Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту е ще й iжа.

А нас у хатi – дванадцятеро, в усiх е шлунки, а покласти в них часто нiчого. Грайтеся надворi щодня й не будете такою жовтою.

– Я не граюся, – сказала Мерi. – Не маю чим.

– Нiчим гратися! – вигукнула Марта. – Нашi дiти граються прутиками, камiнчиками, бiгають, кричать, роздивляються довкруж.

Мерi не наважилася кричати, але взялася уважнiше до всього придивлятися. Бiльше iй нiчого було робити. Вона ходила навколо садiв, бродила дорiжками парку. Інодi шукала старого Бена й кiлька разiв бачила його за роботою, проте вiн був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, i жодного разу не глянув на неi.

А недавно, ще здалеку побачивши ii, пiдняв свiй заступ i попрямував геть.

Це сталося неподалiк ii улюбленоi дорiжки для прогулянок, прокладеноi майже впритул до заплетеноi густим плющем стiни. В одному мiсцi кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час нiхто не прорiджував. Мерi звернула на це увагу через кiлька днiв пiсля зустрiчi з Беном i зупинилася, розмiрковуючи, чому це так.

Вона стояла й дивилася на гiлку плюща, яка гойдалася вiд вiтру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потiм почулося гучне цвiрiнькання. На стiнi сидiла пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голiвку набiк.

– О! Це ти! – вигукнула Мерi. Їй анiтрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, нiби та могла зрозумiти ii або вiдповiсти.

Зрозумiло, вiльшанка не вiдповiла.