Таємний сад

 – Нiби ти й справдi дитина, а не манiрна стара! Ти говорила майже так само, як Дiкен говорить зi своiми улюбленцями в полi.

– А ви знаете Дiкена? – запитала Мерi, швидко обернувшись до нього.

– Його всi знають. Дiкен ходить всюди. Навiть ягоди й квiти його знають. Гадаю, що йому лисицi показують, де iхнi дiти, а жайворонки вiд нього не ховають гнiзд.

Мерi дуже хотiлося поставити ще кiлька питань. У неi спалахнула така сама цiкавiсть до Дiкена, як i до закинутого саду. Але в цю хвилину вiльшанка перестала спiвати, похитала крильцями, розправила iх i полетiла.

– Вона перелетiла на той бiк стiни! – вигукнула Мерi, стежачи за пташкою. – Полетiла у фруктовий сад… i тепер вона вже за другою стiною… в тому саду, де немае хвiртки!

– Вона там живе, – сказав старий Бен. – Там i вилупилася з яйця десь мiж трояндовими кущами.

– А там е трояндовi кущi? – запитала Мерi.

Бен знову взявся за заступ i почав копати.

– Були… десять рокiв тому, – пробурмотiв вiн.

– Я б хотiла iх побачити, – сказала Мерi.

 – Де зелена хвiртка? Адже повинна бути хвiртка!

Бен сунув заступ глибоко в землю, i вигляд у нього став такий само недружнiй, як i в першу хвилину, коли Мерi побачила його.

– Була… десять рокiв тому, а тепер ii немае, – сказав вiн.

– Немае хвiртки! – вигукнула Мерi. – Вона повинна бути!

– Немае ii, i нiхто ii не може знайти, i нiкого це не стосуеться. А ти не будь набридливою i не пхай свого носа, куди не слiд! Ну… менi тепер треба працювати.

Іди собi гратися. В мене бiльше немае часу!

Вiн перестав копати, кинув заступ на плече й поспiшив геть, навiть не попрощавшись.

Роздiл 5. Плач у коридорi

Наступного дня дощ лив безперестанку, тож коли Мерi визирнула зi свого вiкна, поле, здавалося, суцiль накрило хмарами. Сенсу виходити на вулицю не було.

Власне, на перших порах для Мерi Леннокс кожний новий день був схожим на вчорашнiй. Щоранку, прокинувшись, вона бачила одну й ту саму картинку: в темнiй кiмнатi, завiшанiй гобеленами, Марта стоiть на колiнах бiля камiна, щоб розвести вогонь.

Потiм снiданок у «дитячiй», де iй нiчим було розважитися. Поiвши, Мерi пiдходила до вiкна й довго дивилася на широке пустище, якому, здавалося, не було кiнця й краю. Пiсля цього вона доходила висновку, що в будь-якому разi потрiбно виходити з будинку, бо тут iй зайнятися нiчим.

Тодi Мерi ще не усвiдомлювала, що це був ii найкращий вибiр.