Таємний сад

– Невiдомо. Батьки виштовхують iх з гнiзда, щоб навчити лiтати, тож усi вони дуже швидко розлiтаються в рiзнi боки. А ця ось була розумницею: вона зрозумiла, що самотня.

Мерi пiдiйшла ближче до пташки й пильно подивилася на неi.

– Я теж самотня, – промовила вона.

Мерi ранiше не усвiдомлювала, що саме це робило ii такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозумiла це тiльки тодi, коли подивилася на пташку, а пташка – на неi.

Старий садiвник поворушив капелюха на своiй головi й хвилину уважно дивився на Мерi.

– Це ти – дiвчинка з Індii?

Мерi кивнула головою.

– Не дивно, що ти самотня.

І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зi стурбованим виглядом.

– Як вас звати? – запитала Мерi.

Вiн випростався, щоб вiдповiсти iй.

– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потiм додав невесело усмiхнувшись: – Я теж самотнiй, коли ii немае зi мною! – i тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мiй единий друг.

– А в мене зовсiм немае друзiв, – раптом вiдверто сказала Мерi, – i нiколи не було.

Моя Ая не любила мене, i я нiколи нi з ким не гралася.

Люди з Йоркширу зазвичай вiдверто висловлюють своi думки, а старий Бен був справжнiм жителем Йоркширу.

– Ми з тобою дуже схожi, – сказав вiн. – Наче витканi з одних i тих самих ниток. Обидвое непривабливi й так само всерединi похмурi. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.

Це було сказано досить прямо й рiзко, а Мерi Леннокс нiколи в життi не чула правди про себе.

Слуги в Індii завжди покiрно сприймали все, що б з ними не робили. Своею зовнiшнiстю вона взагалi нiколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався iй Бен перед появою пташки? Мерi стало моторошно.

Поблизу вiд неi раптом пролунала ясна, чиста трель, i вона швидко обернулася. Пташка сiла на гiлку молодоi яблунi й почала спiвати. Бен розсмiявся.

– Чому вона заспiвала? – запитала Мерi.

– Вона вирiшила подружитися з тобою, – вiдповiв садiвник.

 – Ти iй, видно, припала до вподоби!

– Я?! – вигукнула Мерi й зробила крок ближче до яблунi, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зi мною? – спитала вона птаху, нiби говорила з людиною. – Хочеш?

Вона сказала це не своiм звичайним манiрним тоном i не наказовим «iндiйським», а нiжно й лагiдно, що старий Бен так само здивувався, як i вона сама, коли вперше почула, як вiн свистiв.

– Як ти це добре сказала, – вигукнув вiн.