Таємний сад

Зате щебетала, спiвала й стрибала вздовж стiни, нiби емоцiйно жестикулюючи розповiдала Мерi про все на свiтi. Дiвчинцi здалося, що вона зрозумiла пташину мову й переклала для себе так:

– Добрий ранок! Вiтер приемний, авжеж? А хiба сонце не приемне? Правда? Все приемне! Спробуй щебетати, спiвати й бiгати. Спробуй! Спробуй!

Мерi засмiялася, й коли вiльшанка пустилася летiти вздовж стiни, теж побiгла за нею. Бiдна маленька Мерi – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.

– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, i навiть спробувала свиснути, чого зовсiм не вмiла робити.

Але пташка здавалася цiлком задоволеною: вона теж стала свистати у вiдповiдь i, нарештi, розправивши крила, злетiла на верхiвку дерева, сiла там i голосно заспiвала.

Це нагадало Мерi той день, коли вона вперше побачила ii. Тодi вiльшанка гойдалася на верхiв’i дерева, а Мерi стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з iншого боку фруктового саду й стояла на стежцi бiля стiни, за якою виднiлося те саме дерево.

– Це той сад, у який не можна увiйти, – сказала вона сама собi. – Це сад без хвiртки, i там живе пташка. Як би менi хотiлося подивитися, що там приховано!

Вона знову пройшлася вздовж стiни, ретельно оглядаючи ii, i вкотре переконалася, що жодного отвору в нiй не було.

Потiм повернулася до хвiртки, через яку заходила першого ранку, рушила далi стежкою, яка вивела ii до наступноi. За нею був сад, i коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, iз другого боку стiни, дерево.

Вiльшанка, яка щойно закiнчила спiвати, почала вичищати дзьобом пiр’я.

– Це той сад, – вкотре повторила Мерi сама собi. – Я впевнена, що це вiн.

Вона знову все пильно оглянула, втiм, результат був такий самий, як у приказцi: скiльки не кажи цукор, солодко в ротi не буде. Хвiртка не з’явилася. Вкотре Мерi побiгла через сади, де росли овочi для кухнi, повз довгу вкриту плющем стiну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою вiд кiнця до кiнця, але марно.

– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе.

 – Бен сказав, що хвiртки немае, i ii справдi немае. Але десять рокiв тому хвiртка була, бо пан Крейвен ii зачинив на ключ, який закопав.

Ця «хвiрточна» iсторiя давала iй стiльки поживи для роздумiв, що вона вже анiскiлечки не шкодувала, що опинилася саме в Мiзелтвейтi. В Індii завжди було спекотно, й вона вiдчувала таку знемогу, що нiчим не могла зацiкавитися. Свiжий англiйський вiтер наче здув павутину з ii маленького мозку й оживив його.