Таємний сад

Мерi здавалося, що поiздка нiколи не закiнчиться, а цi безкраi чорнi простори по обидва боки кеба насправдi якийсь темний океан, через який вони iдуть по вузенькiй смужцi сушi.

«Менi тут не подобаеться, – вирiшила дiвчинка. – Не подобаеться менi тут». І мiцнiше стиснула своi тонкi губи.

Конi знову пiднялися на пагорб, i Мерi помiтила вдалинi вогник. Панi Медлок теж прикипiла до вiкна й полегшено зiтхнувши, вигукнула:

– Як же я рада цьому вогнику! Це – свiтиться в будинку воротаря. Що ж, уже незабаром ми вип’емо по добрiй чашцi гарячого чаю.

Це було не «так уже й незабаром», як вона сказала, бо карета, заiхавши через ворота, ще кiлометри зо три iхала алеею парку, де старi дерева, майже торкаючись верхiвками, утворили щось на зразок довгого темного склепiння.

Нарештi кеб виiхав на освiтлений простiр i зупинився перед неймовiрно довгим, низьким i асиметричним кам’яним будинком. Спочатку Мерi здалося, що в будинку зовсiм темно, але, зiскочивши з пiднiжки й роззирнувшись, побачила блiдий вогник в одному з вiкон першого поверху.

Старовиннi, важкi параднi дверi, збитi з масивних, прикрашених рiзьбою дубових дощок i скрiпленi великими залiзними планками й цвяхами прочинилися, i Мерi опинилася у величезнiй слабо освiтленiй залi, з неймовiрною кiлькiстю картин на стiнах, якi, здавалося, охороняють залiзнi фiгури воiнiв у латах.

Проте дiвчинцi зовсiм не хотiлося iх роздивлятися. На холоднiй кам’янiй пiдлозi вона здавалася дуже маленькою й загубленою в цьому просторi.

Поруч зi слугою, який вiдчинив iм дверi, стояв бездоганно одягнений лiтнiй худорлявий чоловiк.

– Ви повиннi вiдвести дiвчинку до ii кiмнати, – сказав вiн хрипким голосом, звертаючись до економки. – Зараз пан не хоче ii бачити, бо завтра вранцi iде до Лондона.

– Добре, пане Пiтчере, – швидко проказала панi Медлок. – Кажiть, чого вiд мене хочуть, i я чудово впораюся.

– Усе, чого вiд вас хочуть, панi Медлок, – проскрипiв пан Пiтчер, – це, щоб пана не турбували без нагальноi потреби, i щоб вiн не бачив того, чого не бажае бачити.

Економка шанобливо схилила голову.

Мерi Леннокс повели широкими сходами й довгими коридорами, потiм знову сходами, що вели вгору, вiдтак через iнший коридор i ще через один… Нарештi панi Медлок вiдчинила якiсь дверi, й дiвчинка переступила порiг кiмнати, де в камiнi горiв вогонь, а на столi стояла вечеря.