Оля

Вважаю такi речi дуже особистими.

– І то правда. Не тiльки для письменникiв. Знаете, кожна наша думка – то всього лише хмарка, що лiтае десь над головою. А коли за неi береться перо – тодi та думка i народжуеться по-справжньому.

– Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, i непогано.

– Не смiшiть мене, – чоловiк закинув голову назад i закрутив у рiзнi боки. – Менi з вами не зрiвнятися.

– Та навiщо комусь iз кимось рiвнятись? – Ольга пiдвелась i пiдiйшла до вiкна. – Ви – самi по собi, i я – сама по собi. Чула про вас у лiтературному товариствi, говорять досить хороше.

Сама, зiзнаюся, ще не читала – нема часу за письмом. – Жiнка кинула погляд на стос паперiв, що iх тримала в руках. – Я вам свою повiсть принесла. Якщо зацiкавить – буду рада почути думку.

– О, чудово, я навiть не сподiвався на такi новини! – Чоловiк схопив зi стола рукопис i жадiбно впився в нього очима. Серце Ольги вилiтало з грудей. Вона навчилася терпляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотiла чути лише хороше. Та Маковей iз комплiментами не поспiшав.

Вiн вiдклав папери i вийшов iз кабiнету. Повернувся з двома великими горнятами в руках. Пахло травами.

– Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то нiхто й не наважився нагадати менi про напiй. Я не часто чаюю в кабiнетi. То ще львiвська звичка. Тут до такого не привченi. – Маковей вiдчинив шафку в кутку кiмнати i витягнув звiдти якийсь клунок. Поставив на стiл i розгорнув iз повощеного паперу кiлька невеличких пирiжкiв. У кiмнатi запахло iжею, i вiд цього запаху в Ольги чомусь знову почала болiти голова.

 – Пригощайтеся, жiнка, в якоi я квартирую, пече вiдмiнно. Сьогоднi – з в’яленими сливами. Скуштуйте.

Ольга залишалася стояти бiля вiкна. Вона почувалася невдовленою через те, що чоловiк не сказав жодного слова про ii рукопис. Звiсно, вiн не встиг його прочитати, але ж мiг хоч би словечком обмовитися. На душi неприемно зашкребло.

– Знаете, Олю, вам треба бiльше вiдпочивати.

Вiд цього «Олю» жiнку пересмикнуло. Нiхто ii так не називав тепер, а надто не очiкувала такого вiд цього майже незнайомого чоловiка.

Маковей пiдiйшов зовсiм близько i поклав руку на ii плече. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже не знають одне одного, i Ольга вiдверто розгубилася. Тепло долонi Осипа вiдчувалося навiть через цупку тканину сукнi. Щось приемне i незвичне розлилось ii тiлом.

– Те, що я про вас чув, дозволяе зробити висновок про вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви – жiнка.