Оля

Хай навiть i дуже талановита. Ви маете втомлений вигляд, i менi, як i будь-якому чоловiковi, думаеться лише про те, як було б добре, коли б замiсть блiдостi на ваших щоках красувався здоровий рум’янець. Може, вам варто поiхати в село на якийсь час? Я за вас хвилююся.

– В село? То ви з тих, хто б вiдправив жiнку до корiв, дiтей i поля?

– Нi в якому разi! Не хотiв вас образити. Ви, звiсно, гiднi того, щоб бути на одному рiвнi з iнтелiгентними мужами сучасностi. Але менi хочеться потурбуватися про вас, як про малу дитину.

Самого дивують такi думки. Забудьте про них, благаю.

Ольга слухала його голос i майже фiзично вiдчувала, як розсипаеться на пiщинки. Ще вчора вона б плюнула чоловiковi межи очi за натяк на ii фiзичну слабкiсть, але тут i зараз iй хотiлось пiддатися силi цього чоловiка, прийняти його турботу, бути просто жiнкою, без регалiй i заявок на популярнiсть. Чомусь пригадалося нiчне жахiття, яке в дитинствi снилося кiлька разiв поспiль. Начебто вона лежить на постелi, а до неi наближаеться вбивця i хоче ii задушити.

Ольга пробуе поворухнутися чи закричати, але тiло не слухаеться, голос пропав. Їi загибель неминуча. Зараз почуваеться, як у тому снi – дивна слабкiсть забирае здатнiсть пручатися.

– Менi треба йти, почаюемо в iнший день, – рiзко повернулася до дверей жiнка i, залишивши здивованого Маковея в кабiнетi, вийшла геть. До цiеi слабкостi ще треба звикнути.

На вулицi в Ольги запаморочилося в головi, до горла пiдступила нудота. Голова починала болiти дужче i дужче.

Кожен крок вiдгукувався новою хвилею болю. Коли до ii будинку на Рошiвськiй залишалося кiлькасот метрiв, стало зовсiм зле. Довелося сiсти просто на ганок якоiсь староi хати i перечекати кiлька хвилин. Аж коли повернулася додому, побачила натертi до кровi черевиками ноги та вiдчула неприродну втому.

«Хiба може хтось iз тутешнiх стати менi кращою партiею, нiж Осип, – думалося перед сном. – Вiн досконалий. Схоже, пройде трохи часу i я закохаюсь у цього чоловiка, як дурна сiльська дiвка.

І нiкуди вiд того не дiтися».

Тiеi ночi Ользi снилися гори. Нiби вона дереться на вершину, а та все вiддаляеться. Камiння зриваеться з-пiд нiг i з гуркотом летить униз. Ользi страшно. Вона тримаеться за невеличкий виступ скелi i шукае поглядом вершину.

* * *

Осип дивився на двое повних горнят iз чаем, що давно охолов. Дивна жiнка – ця Кобилянська. Вiн не такою ii уявляв. Коли вперше трапив до рук ii твiр – вчитувавсь у кожне слово, аж дух перехоплювало.