Оля

А чи е в ньому якась особлива краса? Хто знае…

Ольга притисла стос паперiв пiд рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакцii i всiм тiлом навалилася на них, аби вiдчинити. Дверi пiддалися. В нiздрi вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.

До Осипа треба було пiднiматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими дерев’яними сходами i роззиралася навколо. Цокiт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кiлька хвилин до нього звиклося. Поки пiднiмалася нагору – повз неi проходили люди.

Лише дехто з них на кiлька хвилин затримував погляд на обличчi Ольги, нiби пригадуючи, звiдки ii знае, але здебiльшого всi дивилися повз неi, наче ii не було тут узагалi.

Осип стояв бiля вiкна свого невеличкого кабiнету з паперами в руках, повернутий боком до вхiдних дверей. Було б дурницею зайти вiдразу i не скористатися шансом розгледiти його, поки не помiчае. Чоловiк не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Свiтло падало саме на його обличчя, й Ользi здавалося, що вона бачить кожну складку бiля його очей.

Раптом Осип наче вiдчув ii погляд i якось смiшно, навiть по-дитячому потер долонею око пiд окулярами саме там, де вона щойно дивилася.

Зараз вiн повернеться й ii буде викрито – чекати бiльше не можна. Ольга несмiливо постукала.

– Це Ви, Олю? – голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таемною справою. Його очi бiгали, а пальцi стиснули папiр у руках так сильно, що той зiм’явся.

– Перепрошую, що без попередження, – знiтилася гостя.

– Що ви, що ви, навiть не думайте вибачатись! Я чекав на вас iз тiеi самоi хвилини, коли вийшов з вашого дому. – Чоловiк поклав папери на стiл i вiдсунув стiлець для гостi. – Сiдайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусiднiй будинок за гарячою водою. Ви не проти?

– Можна? – Жiнка оглянула кабiнет Осипа, знайшла, куди покласти стос своiх записiв i сiла на стiлець. Осип на кiлька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказiвним пальцем клавiшi на друкарськiй машинцi, що стояла на краю стола.

Гладенькi та приемнi на дотик вони, здавалося, зберiгали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя – навiть у редакцii такоi знаноi газети багато чого писалося вiд руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому вiзерунку чорнильницi, зробленоi з якогось металу.

– То здебiльшого для листiв. – Осип стояв за ii спиною i, схоже, вже давненько.

– Перепрошую. Менi завжди цiкаве письмове приладдя.