Енн із Зелених Дахів

Лютим роздратуванням вiяло вiд усiеi ii фiгурки.

– Як ви смiете говорити таке про мене? – повторювала вона несамовито. – Чи хотiли б ви почути таке про себе? Коли б вам сказали, що ви товста й незграбна й у вас, ймовiрно, немае й iскри уяви! Мене не хвилюе, що я ранитиму вашi почуття, коли це кажу! Я навiть хочу iх ранити. Ви поранили моi почуття сильнiше, нiж будь-коли iх ранив п’яний чоловiк панi Томас. І я нiколи не пробачу вам цього, нiколи, нiколи!

І вона тупнула нiжкою ще. А потiв ще i ще.

– Так чи хто бачив щось подiбне! – вигукнула приголомшена панi Рейчел.

– Енн, iди до своеi кiмнати й залишайся там, поки я не прийду, – сказала Мерил, коли нарештi прийшла до мови.

Енн, вибухнувши сльозами, кинулася до дверей й зачиняючи гупнула ними так, що аж стiни задрижали. Вихором промчавши передпокоем i сходами, вона увiрвалася до кiмнатки в мезонiнi, сповiщаючи про це черговим гуркотом нi в чому не винних дверей.

– Ну, не заздрю тобi, Мерил, що ти будеш це виховувати, – урочисто сказала панi Рейчел.

Мерил вже вiдкрила рота, щоб вимовити якiсь примирливi слова, але чомусь сказала зовсiм не те, що думала:

– Тобi не слiд було насмiхатися над ii зовнiшнiстю, Рейчел.

– Мерил, чи не хочеш ти сказати, що виправдовуеш цей кошмарний спалах лютi? – запитала панi Рейчел роздратовано.

– Нi, – повiльно проказала Мерил. – Я не виправдовую ii. Вона повелася жахливо, й менi доведеться поговорити з нею про це. Але ми повиннi брати до уваги деякi обставини. Їi нiколи не вчили, що правильно, а що – нi.

А ти справдi була дуже жорстокою до неi, Рейчел.

Мерил не змогла втримати в собi останне речення, хоч знову здивувалася, що сказала його. Панi Рейчел пiдвелася з виглядом ображеноi гiдностi.

– Бачу, Мерил, менi доведеться бути дуже обережною у висловлюваннях пiсля цього, бо делiкатнi почуття сирiт, привезених невiдомо звiдки, в цiй хатi вiднедавна на першому мiсцi. О нi, я не серджуся, не хвилюйся. Менi дуже шкода вас, тож про роздратування не йдеться.

Вам доведеться нелегко з цiею дитиною. Коли б ти зважила на мою пораду – чого ти, я вважаю, не зробиш, хоч я виховала десятеро дiтей i поховала двох, – то «поговорила» б з нею гарною березовою рiзкою. Гадаю, це була б найефективнiша мова у спiлкуваннi з такою дитиною. Здогадуюся, що характер у неi такий само полум’яний, як ii волосся. Ну, до побачення, Мерил. Сподiваюся, ти час вiд часу заходитимеш до мене, як зазвичай це робила. Проте на мене тут не чекай.