Енн із Зелених Дахів

– Жахливо, що сталася така помилка, – сказала панi Рейчел спiвчутливо. – А ви не могли вiдправити ii назад?

– Мабуть, могли, але вирiшили не робити цього. Метью вона сподобалася. Та й менi самiй вона подобаеться, хоч, визнаю, недолiкiв також не бракуе. Наш будинок немов ожив. Вона i справдi миле створiння.

Мерил чомусь сказала бiльше, нiж збиралася, й одразу прочитала несхвалення на обличчi панi Рейчел.

– Ви взяли на себе величезну вiдповiдальнiсть, – сказала вона похмуро, – особливо тому, що нiколи не мали справи з дiтьми.

Я вважаю, ви мало знаете про цю дiвчинку та ii характер, та й не можна заздалегiдь вгадати, якою виявиться ця дитина. Але я, звичайно, не хочу налякати вас, Мерил.

– Це й неможливо, – сухо вiдрiзала та. – Якщо вже я на щось наважуюся, то не вiдступаю. Тобi, напевно, хочеться поглянути на Енн? Я покличу ii.

Енн вбiгла до кiмнати з намiром розповiсти про нове «вiдкриття», проте, побачивши незнайому особу, розгублено зупинилася в дверях. Вона справдi виглядала дещо дивно в короткiй затiснiй сукнi з цупкоi тканини, пошитiй у сиротинцi.

Ноги, що стирчали з-пiд неi, здавалися незграбно довгими. Веснянки, пригрiтi сонечком, стали немов помiтнiшими та ряснiшими, нiж зазвичай, а непокрите, розшарпане вiтром волосся здавалося ще рудiшим.

– Гм, вибрали тебе не за красу, це точно, – таким виразним був коментар панi Рейчел Лiнд, яка завжди пишалася тим, що висловлювала свою думку без звичних для iнших екiвокiв. – Яка вона худезна й негарна, Мерил! Іди сюди, дитинко, дай менi краще тебе роздивитися.

Господи помилуй, та чи бачив хто стiльки ластовиння? А волосся яке червоне – морквина морквиною! Пiдходь ближче, дитинко, чуеш?

Енн «пiдiйшла», але зовсiм не так, як очiкувала ця поважна добродiйка. Вiдстань вiд порогу до панi Рейчел вона подолала, здавалося, одним величезним стрибком. А коли зупинилася, то та аж вiдсахнулася вiд неi: обличчя дiвчинки почервонiло вiд гнiву, губи кривилися, а тендiтна постать тремтiла з голови до нiг.

– Я вас ненавиджу! – закричала вона, задихаючись i тупаючи ногою. – Я вас ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу… – Вона тупала дедалi сильнiше з кожним черговим потвердженням ненавистi. – Як ви смiете називати мене худезною й непривабливою? Як ви смiете говорити, що в мене веснянки та руде волосся? Ви груба, невихована, бездушна жiнка!

– Енн! – вигукнула Мерил з жахом.

Але дiвча безстрашно дивилося в обличчя панi Рейчел, виблискуючи очима й стиснувши кулачки.