Хлопчики Джо

– А он ще вiдвiдувачi! Йдуть сюди алеею! Ховайся, поки вони ще далеко! Я перейму iх! – вигукнув Теддi, озираючись на матiр зi сходiв веранди, куди вiн вийшов, щоб нарештi вирушити на заняття в школу.

Джо кинулася нагору й, зачинивши дверi, спокiйно дивилася на молодих дiвчат з учительськоi семiнарii, якi розташувалися на галявинi пiд вiкнами. Оскiльки iм не було дозволено увiйти в будинок, вони розважалися, як могли: збирали квiти, робили собi високi зачiски, iли принесенi з собою бутерброди й вiдверто висловлювали свою думку про садибу та ii мешканцiв, поки нарештi не пiшли.

Певний час тривала тиша, однак, коли Джо нарештi сiла за письмовий стiл, з намiром присвятити довгий день напруженiй роботi, додому прийшов Роб, щоб повiдомити iй, що в коледж приiжджае велика група членiв Спiлки молодих християн. З них двое чи трое знайомi з нею i хочуть засвiдчити iй свою повагу.

– Щоправда, збираеться дощ, тож вони, швидше за все, не прийдуть. Однак тато вирiшив, що краще тебе попередити, на той випадок, якщо все-таки вони зберуться зайти.

Ти ж завжди погоджуешся прийняти хлопчикiв, хоч i виявила жорстокiсть серця до дiвчаток, – сказав Роб, який чув вiд брата про вiдвiдувачок з учительськоi семiнарii.

– Хлопчики не схильнi до бурхливих одкровень та почуттiв, тож iх вiзит я зможу винести. Згадай, коли нещодавно була група дiвчаток, одна з них упала менi на груди зi словами: «Душа моя, люби мене!». Менi дуже захотiлося добряче ii струснути, – сказала Джо, енергiйно витираючи перо.

– Можеш бути впевнена, що цi молодi люди нiчого подiбного не зроблять, але вони, напевно, проситимуть автографи, тож тобi краще заздалегiдь приготувати кiлька десяткiв, – сказав Роб, викладаючи на стiл стопку поштового паперу. Вiн був гостинним юнаком i подiляв почуття тих, хто захоплювався його матiр’ю.

– Дiвчаток iм щодо цього все одно не перевершити. За той день, що я провела нещодавно в одному жiночому коледжi, менi довелося поставити свiй пiдпис разiв триста – впевнена, що не менше.

Я залишила цiлу гору карток та альбомiв на моему столi, коли iхала. Це просто якась хвороба, одна з найбезглуздiших i найнеприемнiших, якi коли-небудь вражали людство.

Проте панi Джо десь з десяток разiв поставила пiдпис на аркушах поштового паперу, вбралася в чорну шовкову сукню й примирилася з майбутнiм вiзитом, хоч, повертаючись до роботи, гаряче сподiвалася, що дощ все-таки пiде.

І вiн пiшов.