Енн з Лопотливих Тополь

І я iм теж подобаюся. Завжди вiдчуваю, подобаюся я мiсцинi чи нi.

Краевиди з моiх вiкон просто чудовi… навiть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із захiдного вiкна вiдкриваеться вид на всю гавань, аж до далеких берегiв у туманi, з рибальськими суденцями, якi менi так подобаються, i шхунами за ii межами, що прямують до ‘‘незвiданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скiльки в ньому ‘‘простору для уяви’’!

З пiвнiчного вiкна менi видно кленовий i березовий гай через дорогу.

Ти знаеш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмондi вивчали Теннiсона, я завжди була заодно з бiдолашною Еноною, що оплакувала своi викраденi сосни.

За гаем i кладовищем простягаеться зваблива долина з блискучою червоною стрiчкою дороги, що в’еться внизу, поцяткована бiлими будинками обабiч. Бувае, що деякi долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуеш задоволення вiд того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мiй блакитний пагорб. Я вже нарiкаю його Володарем Штормiв… королiвською пристрастю i т.

 д.

Тут, у кiмнатi нагорi, я можу бути сама-одна, коли менi заманеться. Знаеш, iнколи приемно залишатися наодинцi зi собою. Вiтри стануть моiми приятелями. Вони витимуть, зiтхатимуть i стогнатимуть навколо моеi вежi… бiлi зимовi вiтри… зеленi веснянi вiтри… блакитнi вiтри лiта… багрянi вiтри осенi… i буйнi вiтри усiх пiр року… ‘‘вiтер бурхливий виконуе Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вiтер нiс менi якусь звiстку.

Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з пiвнiчним вiтром, з тiеi милоi казочки Джорджа Мак-Дональда. Гiлберте, якось уночi я розчиню у вежi вiконницi й ступлю просто в обiйми вiтру… а Ребекка Дью нiколи й дiзнаеться, чому нiхто не розстеляв лiжко.

Коханий, я надiюся, коли ми знайдемо дiм своiх мрiй, навколо нього гулятимуть вiтри. Цiкаво, де вiн… той незнаний дiм. Коли вiн мае подобатися менi дужче – при свiтлi мiсяця чи на свiтаннi? Той дiм майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кiлька веселих пригод, щоб окрасити смiхом нашу старiсть.

Старiсть! Гiлберте, невже ми взагалi можемо постарiти? Це видаеться неможливим.

З вiкна лiворуч менi видно мiськi дахи… мiсто, де я маю провести щонайменше рiк. У тих будинках зараз мешкають моi майбутнi друзi, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, моi вороги. Бо людцi на кшталт Паiв трапляються всюди, яких би прiзвищ вони не носили, i я усвiдомлюю, що з родиною Принглiв доведеться рахуватися.