Енн з Лопотливих Тополь

Завтра розпочинаються заняття в школi. А я змушена навчати дiтей геометрii! Звiсно, куди гiрше вчити геометрiю самiй. Я молюся, що хоч би тiльки серед Принглiв не знайшлося свiтила математики.

Минуло якихось пiв дня, вiдколи я тут, а в мене таке вiдчуття, начебто все свое життя знаю вдiв i Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала iх ‘‘тiткою Кейт i тiткою Чаттi’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.

– Панна Як? – прорекла вона.

– Дью, – сумирно повторила я.

 – Хiба вас не так звати?

– Нi, чому ж, просто на мене нiхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що менi аж мурашки по шкiрi забiгали. Лiпше так не робiть, панно Ширлi, я до цього не призвичаена.

– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообiцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успiху.

Панi Бреддок таки мала рацiю, коли казала про вразливiсть тiтки Чаттi. Я переконалася в цьому за вечерею. Тiтка Кейт прохопилася щось про ‘‘шiстдесятип’ятилiтнi уродини Чаттi’’.

Мигцем зиркнувши на тiтку Чаттi, я побачила, як та, було, нi, не розплакалася.

‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення ii поведiнки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися iй на великi карi очi й полилися за край, тихо й легко.

– Що сталося, Чаттi? – доволi похмуро й серйозно спитала тiтка Кейт.

– Нiчого, всього-на-всього… всього мiй шiстдесят п’ятий день народження, – прохлипала тiтка Чаттi.

– Вибач менi, Шарлотто, – сказала тiтка Кейт… i все вляглося.

Їхнiй кiт – прегарний велетень iз золотистими очима, елегантною сiруватою шубкою мальтiйськоi породи й бездоганним бiлим фартушком.

Тiтка Кейт i тiтка Чаттi кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить нi його, нi те, що iй доводиться щоранку й щовечора вiддавати йому майже сiм сантиметрiв квадратних лiверу, вичищати старою зубною щiткою залишки шерстi з м’яких крiсел у вiтальнi, щоразу, як йому вдаеться туди проникнути, i виловлювати його, як тiльки вiн загуляе допiзна.

– Ребекка Дью нiколи не терпiла котiв, – розказуе менi тiтка Чаттi, – а Порошинку й поготiв. Старий пес панi Кемпбелл… вона тодi тримала пса… принiс його в пащi два роки тому. Думаю, йому здалося, що марна справа – тягнути кошеня до панi Кемпбелл. Воно, мале бiдняточко, було все мокре й замерзле, а кiстки так випирали зi шкурки. Навiть найчерствiше серце б не виставило бiдолаху геть. Тож ми з Кейт його залишили, але Ребекка Дью через те й досi косо на нас дивиться.