Я (Романтика)

Вiн одразу пiзнав iх: то був метранпаж i миршавий дiдок. Вони, очевидно, направлялись до нього.

Анарх вiдчув, як йому щось неприемне й гостре проповзло по спинi. Карно розмахував руками, нiбито щось доказував дiдковi, i його гостреньке обличчя витягнулось уперед, як лягашевi на полюваннi за час «стiйки». Метранпаж раз-у-раз скидав своi очi на те мiсце, де сидiв анарх, i тодi анарх крiзь гони вiдчував нахабнiсть цього погляду. Тут щось було вiд iнквiзицii. Це був якийсь неможливий тваринний сарказм.

Вiн був певний: Карно прямуе до нього й прямуе саме для того, щоб знову пiдкреслити, що вiн, Карно, вже тут, на санаторiйнiй зонi, що вiн, Карно, вже не допустить приходу нового рожевого ранку, який був сьогоднi; що вiн, Карно, зараз розсипле свiй гаркавий сарказм i накаже анарховi не забуватись.

«Ах, яка глупота»! – скинувся вiн.

Але ця думка якось непевно промайнула в головi й одразу сховалась.

Нечутно спадав ранок i плавко сiдав на фiолетовi озера загоризонтноi зони. Прямо горiв сизий капусник, а над ним стояли табуни комах.

Вище тiкали дикi поля.

Карно й дiдок пiдходили до того горбика, на якому сидiв дурень. Анарх не помилився: перескочивши рiвчак, метранпаж привiтався з дурнем i сiв оддаля на травi. Дiдок, як i завше, метушився i, нiби вiн нiчого iншого й не знав, хiхiкав:

– Хе… хе… Тавонароля!

Карно посидiв мовчки з хвилину. Потiм витягнув свое гостреньке обличчя.

– Да, погодка нiчого собi! – сказав вiн, невiдомо до кого звертаючись.

Але анарх, як тiльки почув цей голос, iнстинктово зiбрав мускули на своiх руках i знiтився.

Вiн раптом пiзнав якусь надзвичайну розгубленiсть, нiби на нього насувалась безвихiдна сила. Щось подiбне до цього вiн пiзнав колись у дитинствi, коли батько, зiбравши дiтвору бiля ганку, повалив його на холодний цемент обличчям униз, спустив з нього штани й почав бити його ременем по оголеному тазу. Це була перша «порка», i з першим ударом вiн пiзнав, як йому в мочовому пузирi неможливо залоскотало, i вiн в якомусь божевiллi розкусив грудку цементини.

Тiльки з цим вiн мiг порiвняти свою розгубленiсть, яка його зараз охопила.

– Будь ласка, дайте менi сiрника! – сказав Карно, звертаючись до анарха, i полiз у кишеню за кисетом.

Анарх ураз пiдхопився, нiби йому обов’язково треба було пiдвестися з горбика. Але в той же момент знову сiв: йому раптом ударив в обличчя сором, i вiн навiть подумав про себе: «Чорт! Глупота!»

– Я прохаю сiрникiв, якщо вони есть у вас, – повторив Карно.