Я (Романтика)

Там вiн сяде на горбику й запалить цигарку, вiдцiля санаторiйна зона буде маячiти якоюсь заозерною птицею, що вiдпочивае на перельотi. Дурень буде мовчати, пiдводитись i знову кричати свое «о». Тодi на горизонтi виросте бiла стьожка: то кур’ерський чи пасажирський поспiшае до города. І буде чути далекий гудок над степами. А по степах, припадаючи, попливуть клоччя пари. Коли потяг зникне за горизонтом, дурень здивовано подивиться на нього, i в його поглядi стане незрозумiла тоска. Тодi анарх подумае, що дурень згадуе якусь степову станцiю на глухiй дорозi, повз котру зрiдка, не зупиняючись, пролiтае потяг.

Подумае, що дурень тоскуе за тим невiдомим життям, яке, прорвавшись у степ, мчиться до невiдомих обрiiв. І дивно: коли анарх тiкав вiд санаторiйноi публiки, вiн завжди попадав до дурня. З ним було не тiльки легко – в нiм вiн находив надто близькi йому рисочки й цiлковите заспокоення.

Передосiнне сонце стояло в згустках опару. З города гулом темноi мiдi крокували дзвiницi. Луна вiд того гулу бродила по луках важкою примарою й потопала у вогкостi надбережжя.

Але рiка мовчазно й байдуже линула в даль. Анарх прийшов i сiв бiля дурня. Той нiчого йому не сказав i, сидячи на пеньку, уважно розглядав конфектну обгортку. Що вiн у нiй найшов цiкавого – важко було догадатися. Але вiн так уважно дивився на цей нiкчемний папiрець, що можна було з певнiстю сказати: конфектна обгортка викликала для нього якiсь химернi асоцiацii. Очевидно, по них дурень находив вiдповiдь на своi, йому одному зрозумiлi запитання.

На горi кричала Унiкум: когось уперто кликала. І анарх, коли вереск ii розсипався над луками, машинально повертав голову й дивився на санаторiйну зону.

Дурень сидiв i зрiдка гигикав.

– Чого ви смiетесь? – спитав анарх.

– Оце! – тикнув той пальцем на папiрець i задумався.

– Що оце?

Але вiдповiдi не було. Можливо, дурень просто не мiг вiдповiсти. Зрiдка вiн кидав погляд на коней: вони стояли збоку й пiдбирали зелену траву. Дурень уважно дивився на них i потiм переводив кудись здивованi очi.

А коли теленькав дзвоник, що висiв на шиi молодого жеребчика, дурень похиляв голову й монотонно вiдбивав:

– Телень! Телень!

Конi пiдводили голови й сторожко прислухались до шамотiння в оселях: то пролiтав вiтер, бiг через рiку й пропадав на Гралтайських Межах. І тодi ж вiд санаторiйноi зони кокетливо кошлатились зеленi трави.

Коли анарх iще раз повернувся на крик Унiкум, вiн побачив, як з гори спускаються двi постатi.