Я (Романтика)

Невже я тiльки й валяю дурня? – i потiм спокiйно сказала: – Я тобi скажу прямо. Я догадуюсь, що в тебе зовсiм не така хороба, як у людей. Ти, мабуть, хорiеш – тiльки, будь ласка, не шукай тут задньоi мислi – хорiеш на анархiзм… Да?

Анарх подивився на Майю. Але й зараз ii очей не видно було: iх прикривали довгi вii.

– Нi, у мене iнша хороба.

– Ну, от i скажи менi… Чого ж ти мене мучиш?

– Я бачу, тебе дуже цiкавить…Так от: я хорий гiстерiею.

– Тiльки всього?

– Тiльки всього!

– Ну, я тобi не вiрю.

Коли б було тiльки це, ти б так довго не мучив мене.

– Це, бачиш, залежить вiд темпераменту, – ще раз в’яло промовив вiн.

Майя засмiялась своiм тихим негарним смiшком i грубо скинула з колiн анархову голову.

– Ходiм на зону! – сказала вона. – Чижик-пижик! Мене не обдуриш! – i погрозила пальцем.

– Як не обдуриш? – спитав анарх i почув, як йому неприемно йокнуло пiд серцем.

ІХ

Зiйшовши з командноi висоти, Майя зупинилась, подивилась на анарха, i вiд ii погляду несподiвано повiяло холодком.

– Я йду в палату, – сказала вона.

Вiн нiчого не вiдповiв i пiшов на схiд, несвiдомо для самого себе прямуючи на луки. День було зiпсовано. Розмова з Майею знову звела кiнцi мислi на постатi Карно. Вiн пригадав останню зустрiч iз метранпажем, всi ii деталi – i якесь неясне передчуття обхопило його.

Власне, що його нервувало? Зустрiвся вiн iз Карно сам на сам лише один раз, але анарховi здавалось, що вiн метранпажа бачив уже тисячу разiв. Вiн певний, що поводження Карно з ним не е випадкове метранпажеве чудернацтво, – в цiм ховаеться якийсь глибокий сенс, i оскiльки це так, то вiн, очевидно, не помиляеться, гадаючи, що Карно почав раптом стежити за його кожним кроком.

І випадок iз яблуками – не бiльше, як зачiпка. Тепер вiн майже не почував колишньоi незадоволености, вiн уже не думав про мiщанство, яке оточувало його. Анарх якось ураз примирився з ним. Тепер перед ним поставало щось бiльше безвихiдне й гостре, як метранпажеве обличчя.

Йому знову прийшла мисль, що це рожеве «сьогоднi» – не бiльше, як фантом.

«Так бувае за час кризи, – подумав вiн, – прориваеться життя, але одразу ж гасне, i тодi прискореним темпом проходить процес хороби до останньоi руiни».

І зрозумiвши, що цей рожевий день е випадкова пляма на його хорiй психiцi, вiн зрозумiв i те, що бадьорий настрiй уже нiколи до нього не повернеться.

До дзвоника залишилось близько години, i вiн iшов на луки поволi. Вiн iшов саме до санаторiйного дурня.