Я (Романтика)

Хiба це не сентиментальностi? Хiба це не подiбне до того, що ви менi зараз сказали?

– Нi, не кажiть так! – гаряче перебила сестра Катря. – Яз вами нiяк не можу погодитись. Коли ви вiднiмете вiд людини ii кращi почуття, що ж тодi залишиться?

– Що? – анарх подумав i сказав: – Мабуть, машина?

– Машина? І ви це спокiйно говорите? – сестра Катря знову взялася за бантик. – Ну, я цього не хочу! Я проти цього рiшуче протестую. Майбуття я собi уявляю не iнакше, як прекрасним запашним садом, що в нiм буде хазяiном сам чоловiк.

У противнiм разi в життi нема нiякого сенсу. Боротися для того, щоб вибороти собi право бути додатком до машини, е безглуздя.

– А це все-таки так!

– Нi, це не так!

– Нi, це так! – i анарх одкинув волосся. – Інакше я був би не тут, а в махновськiм степу. Боремося саме для того, щоб бути додатком до машини… І це воля, коли хочете, i моя, i ваша, i всiх. З цим парадоксальним твердженням ми не погоджувалися по тiй же самiй причинi, по якiй не погоджуемося iз нашею волею до смерти.

По сутi кажучи, ми живемо зовсiм не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не бiльше, як iлюзiя. І дивно було б, коли б я оголосив похiд проти самого життя.

– І це ви серйозно говорите? – збентежено спитала сестра Катря.

– Цiлком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою ролею на землi.

– Але почекайте. Яке ви маете право говорити так? З таким же поспiхом i я можу…

– Безперечно. Але ваше «можу», як ви менi колись сами сказали, буде палiативом.

А в данiм випадку треба найти…

– Нi, ви просто перекручуете моi слова! – з обуренням кинула дiвчина. – Це було сказано зовсiм з iншим сенсом.

Анарх узяв за руку сестру Катрю i всмiхнувся:

– Ну, заспокойтесь… Бачите: не тiльки ви гнiваетесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно есть, i так воно буде. Для нас, безгрунтовних романтикiв (а до них належите i ви, i я, i Хлоня), для нас це, безперечно, боляче.

Але, по правдi кажучи, i землi, очевидно, боляче держати нас на своiх плечах. Процес машинiзацii людини йде неухильно, i нiхто його не стримае. І наше завдання – тiльки прискорити його.

– Нiколи! – рiзко сказала сестра Катря.

– От бачите! Ви така тендiтна дiвчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуете цей непереможний хiд. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що й землi важко держати нас на своiх плечах.