Я (Романтика)

Тi невидимi ланцюжки, якими його зв’язано було з Хлонею, сестрою Катрею, i особливо з Майею, раптом почали потроху розпадатись, i всю його увагу перенесено було на метранпажа. Навiть незадоволености вiн зараз не почував. Якась неясна тривога, якесь передчуття стало в нiм.

Але в цю хвилину повернулась сестра Катря й пiдiйшла до нього.

– Я вам не перешкоджаю своею присутнiстю? – сказала вона й поправила свiй чорненький бантик.

– Будь ласка! – кинув вiн i дав на стiльцi сестрi Катрi мiсце.

– Бачили за столом гостей iз города?

– Бачив.

– Ну i… як ви? Подобаються? От особи: так i просяться в якусь комедiю.

Анарх положив руку на бильце i зiдхнув. З рiки несло запахом прибережних осок. Непомiтно спадав день, i на дорiжки падали довгi тiнi.

– І все-таки, – сказала сестра Катря. – Я i цих, i iнших – нiкого не хочу винити. І не виню я iх не в теорii, так би мовити, а так, серцем. От тепер i розберiться: i не виню, i виню; нелогiчно, але це так. Це, коли хочете, i консеквентно: теорiя моiх переконань говорить, що з такими людьми я повинна завше ворогувати.

За своею теорiею я не маю навiть права подавати iм руки. Але та ж теорiя каже: мiщанство, як i кожне соцiяльне зло, е просто продукт певних виробничих взаемовiдносин. От i розберiться. Отже, оскiльки я живу на землi, а не десь на Марсi, оскiльки мiж мною й родиною худорлявоi хороi е певна тотожнiсть, оскiльки, нарештi, я не вживаю нiяких екстраординарних заходiв щодо боротьби з мiщанством, – остiльки я не маю права не тiльки не подавати руки цим людям, але я не маю права iх i обвинувачувати.

Сестра Катря ще раз поправила свiй чорненький бантик i зажурно всмiхнулась. – Але, з другого боку, я не тiльки повинна iх обвинувачувати, але й повинна бути iхнiм завзятим ворогом. От i розплутайте мене.

Анарх подивився на сестру Катрю, на ii «вiчну» блюзку й сказав:

– Знаете, коли я вас слухаю, то менi здаеться, що це не ви кажете, а я. І мiж вами, i мною тiльки та рiзниця, що ви не озираетесь, коли говорите цi сентиментальностi.

– Хiба це сентиментальнiсть? – здивувалась сестра Катря.

– Так. У вас такий же спосiб думання, як i в мене. А я себе добре знаю. Вiзьмiть хоч це: дивлячись на наших гостей, я навiть пригадав махновську тачанку; менi навiть заболiло, що я, забувши про тi тисячi, якi положили своi голови в горожанськiй вiйнi, спокiйно сиджу тут, на санаторiйнiй зонi, остаточно асимiлювавшись iз Унiкум та iншими.