Камінний хрест. Новели

Таже знаеш, що-м ще сегоднi нiчо у ротi не мав.

Митриха встала з припiчка i подала йому бараболю. Була застрашена, як вiвця.

Митро лупив бараболю, мачав у сiль i гриз хлiб.

– Вже ти мене годуеш… Але я тебе так нагодую, що здохнеш, так я тебе нагодую. Коби якого борщику, або бевки, або дiдька рогатого абощо… Тицьне тобi барабулю – та й дависи! Я вже не годен ноги за собов волочити!

– А що ж вона тобi, синку, зварить? Олiю нема, муки нема, та що вона тобi зварить?

– Ваше, мамо, говорене скiнчилоси.

Сидiть собi на печi та кашляйте. Маеткiв вiд вас не посiв-ем, волiв i коров не забрав-ем, та й сидiть собi тихонько. Або лiпше собi погадайте, чим я вас буду ховати? Чекаете тоi смертi, як каня дощу, все: «Божечку, Божечку, найди менi смерть», – а то все на мою голову…

Баба хотiла заплакати, але закашлялася.

– Бiгме, оглухну, – казав Митро.

– Мой, ти, шибенику, чого ти чiпаешси гредок, хочеш горшки побити? Та коби-с вже зачепивси навiки…

І почав бити хлопця.

Дiти заверещали, баба не переставала кашляти.

– Та на цу хату птах би не сiв, – говорив Митро.

– Але чого ти до дiтий прискiпавси, а вони що виннi, що чоботи здривiли?

– Ти, суко, поналiплювала-с iх та поначинювала, та ще гавкаеш за ними? Я вас усiх порiжу…

Пiдняв чобiт з-пiд лави i почав ним жiнку бити. Врештi затягнув на себе кожушину та й виходив iз хати.

– Аби я не дiждав вертатиси до цеi хати, – сказав уже на порозi.

– Йди, йди, слухай за Канаду; гадаеш, що я пiду з дiтьми десь на край свiта?.

. – навздогiн сказала йому жiнка.

* * *

Митриха топила в печi. Диму напхалося повна хата, i вона все втирала сльози. Дим очi виiдав.

Баба на печi стогнала.

– Коби-то лiто. Порозходили би си по роботi та й би не гризлиси накупi. Сонечко би порозводило геть по полю. А так пекло у хатi. Боже, Боже, не тримай нi бiлше на свiтi, бо видиш, що нема як жити…

Дiти бiгали по хатi. Але як хто здубонiв у сiнях, то вони тiкали на пiч д’ бабi. Тодi тварi iх робилися помученi i пригнобленi.

Все удавали спокiйних, бо боялися, аби тато не бив. Але як до хати не входив тато, то вони знов злiзали з печi, аби гирцювати по землi.

Так голуби спускаються цiлим стадом на тiк. А як мужик рипне хатнiми дверми то вони покидають зерно i, перепудженi, злiтають пiд небо.

Шкода

У Романихи заслабла корова. Лежала на соломi i сумно дивилася великими сивими очима. Нiздрi дрожали, шкiра морщилася – дрожала цiла у горячцi.