Камінний хрест. Новели

Пахло вiд неi слабiстю i болем страшним, але нiмим. В таких випадках найбiльше жаль, чому худобина не може заговорити i поскаржитися.

– То очi виде, що вона не буде. Може би, й помiг що, якби то кров, а то хтось кинув оком на ню, бодай му повiлiзали, та й тепер нема ради. Здайтеси на Бога – може, вас потiшить…

Так казав Ілаш, що знав до худоби.

– Ой Ілашку, видко, що не буде, але як ii не буде, та й мене не треба. Я цiлий свiй вiк змарнувала, аби коровки дочекатиси. Вiд чоловiка лишила-м си, син умер у воську, а я крiрвала та робила i нiч i день.

Такi зимовi ночi довгi, а я до днини преду, аж ми пушки спухають, аж пiсок у очах стае. Лиш один Бог знае, як я тот грейцiр гiрко претала, заки напретала…

– То, видите, бiдному то все так, а хоть би-с руки зробив по лiктi, та й нiчо з того не буде! Уже так е, та й що дiяти? Треба якось так жити…

– Та й не знати, що своi головi робити та й що дiяти, та й хто би менi раду дав?

– Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обiдець зробили.

Або дайтеси на вiдпуст Івана Сучавського; кажуть, що богато помагае.

– Ой, вже я си покликала i на днинку, i на Зарваницьку Матiр Божу i кличуси на Івана Сучавського.

– Може, кажу, Бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам Бог дасть якнайлiпше.

І Ілаш пiшов.

Романиха сiла коло корови i пильнувала ii, аби не згибла. Давала iй, що мала найлiпше, але вона не хотiла нiчого iсти. Лиш дивилася на бабу i жалю iй завдавала.

– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишей стару бабу без лижки молока.

Потiш нi хоть трошки.

І гладила корову по чолi i попiд горло i голосила над нею.

– Де, де я годна стегнутиси на другу?! Анi пушок зложити, анi гли прiмкнути вже-м не годна; де менi на старiсть за корову дбати?

Корова дрожала, а Романиха ii накрила своiм кожухом i чипiла над нею, розгорнена, на морозi. Сама дзвонила зубами, але не вiдступала.

– А може, це за грiхи так мене Бог карае? Бо не раз я через тебе, небого, нагрiшила! Десь межi трошки пiдпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила.

Але я нiколи нiкому молока не желувала. Десь дитина занеможе, десь жiнка у злогах, а я йду з горнетком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нi тежко – бiдну одову. Нiчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!

Отак до пiзньоi ночi Романиха голосила над коровою. Кропила ii свяченою водою, але нiщо не помагало. Вона розтягла ноги на цiлу стаенку i гонила боками, аж рикала.