Камінний хрест. Новели

– Бiгме, кину в пiч, шпурну у вогонь та й збудуси! Шкiра здривiла, нитки не прiмкнеш, бо прiрвеси – вiкинь на гнiй та й плюнь – та й вже!

Приговорюючи до чобiт, Митро все-таки з великою стараннiстю iх латав. Що провiв нитку крiзь шкiру, то все неспокiйно оглядав, чи не прiрвалася. Через те робота йшла пиняво, i Митро сердився.

– Залiзо не шкiра, та й зшуровуеси, що то говорити? Вже штири роки як купленi, бо штири вже цеi осенi, та вже iм чес. Але ще цу зиму мусi служити, хоть би там не знати що.

І латав, i бiсився, i сто разiв хотiв кидати у пiч або на гнiй.

Митриха сидiла на припiчку i латала дранки.

– Порозпадалиси на сiчку. Колопеньок не посiеш, бо треба iсти, полотенца не купиш, бо грейцiря нема, – прийде до такого, що мемо голi ходити. Залатай в однiм мiсцi, то просiчеси в другiм. Якби ще не прав, то, може би, не так дерлиси. Вже я iх i не перу як варт, але павутина все павутинов! Бог знае, як iх латати, з котрого боку братиси до них?

З отакими гадками сидiла Митриха над купою дрантя.

Мiзерне ii лице пильно вдивлювалося в подертi сорочки i було безрадне. Грубе, пороздиране полотно iз затертими червоними вишивками подобало на одiж жовнярiв iз вiйни. А вона, як бiдна милосердна сестра, з сумом i резигнацiею хоч чим-тим хотiла помогти нещасливим раненим.

– Та ще зиму якось переходимо, але лiто, то вже Бог знае.

І водила сивою ниткою довкола латок i думала над сiрим життям своiм.

На печi лежала Митрова мама. Дрiбка жiнки – завбiльшки десятилiтньоi дитини. Кашляла, не переставала.

– Божечку, Божечку, найди менi смертi, най я так гiренько не валеюси! Вже-м, вiдай, спокутувала усi грiхи, що-м нагрiшила… Десь умирають такi, що лиш би iм бути, покидають добро i маетки, а я як отот твердий камiнь, що го нiхто не годен роздавити. Боже, Боже, ба за що нi так тежко караеш?

І розпукалася вiд кашлю.

Коло баби сидiли дiти. Як баба синiла i заходилася вiд кашлю, то вони всi дивилися на бабу цiкавими очима i все показували пальцями на бабу та говорили: «Адi, адi, баба вже умирають».

А як баба вiдкашлялася, то все говорила до них: «Де, де, дiтоньки, моя смерть забула за мене».

Але Митровi вже остогидло борикатися iз здривiлими чобiтьми. Шпурнув пiд лаву та й почав сваритися.

– Коби-м вам на смерть лагодив, то би ми легше було. Анi вбути, анi вгорнути, анi нагодувати – таки нiчо не мож настарчити. Ходiть-ко трохи босi, та, може, вас борше повiхаплюе.

Сiв коло стола.

– Та, може би-с, дала ми що iсти, газдине моя.