Камінний хрест. Новели

Мухи зумкотiли, рiжнобарвi свiтла волочилися разом iз мухами по бабi, а вона мляскала губами та бiлий язик показувала. Подобала хатина на якусь закляту печеру з великою грiшницею, що каралася вiд початку свiта та до суду-вiку каратися буде.

Як сонце вже злiзло бабi у ноги, як уже стануло коло того мотузка, що ним мiх зав’язувався, то баба почала качатися по землi та збаняти шукати.

– Адi, адi, ого!

Баба тихонько стала. Лиш рукою вiдганяла мари.

З-пiд печi вилiз чорт iз довгим хвостом та й сiв коло баби.

Баба з трудом обернулася вiд нього. Чорт сiв знов наперед баби. Взяв хвiст у руки та гладив ним бабу по лицi. Баба лиш клiпала очима, затиснувши зуби.

Нараз вилетiла з печi хмара малих чортенят. Зависли над бабою, як саранча над сонцем або як турма ворон над лiсом. Впали потiм на бабу. Залiзали у вуха, у рот, сiдали на голову. Баба боронилася. Великим пальцем тикала до середнього i хотiла так донести до чола, аби перехреститися. Але малi чортики сiдали всiма на руку та й не допускали хрест на собi зробити.

Старий щезник намахував, аби баба пусте не робила.

Баба довго змагалася, але перехреститися не була годна. Врештi чорт обiймив бабу за шию та й зареготався, але так, що баба зiрвалася на колiна i впала лицем до вiкна.

Вiдси летiли на бабу iздцi. У зелених кабатах, iз люльками в зубах, на червоних конях. Вже наступали, вже бабi амiнь!

Замкнула очi. Земля у хатi розпукалася, а баба в розколiбину сточувалася i падала удолину.

Летiла все у спiд та у спiд. Десь у сподi чорт ймив ii, завдав на себе та й почав летiти з нею, як вiтер. Баба рвонулася та й головою грянула до стола.

Кров потекла, баба схлипала та й умерла. Голову перехилила коло нiжки вiд стола i широкими, мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи з розкошею лизали кров. Позакервавлювали собi крильця, i щораз бiльше iх було у хатi червоних.

Сiдали на чорнi горшки пiд печею та на миски на миснику, що на них були змальованi iздцi у зелених кабатах, iз люльками у зубах.

Всюди розносили бабину кров.

Осiнь

Митро латав жiночi чоботи. Не латав, а зчiплював докупи. Грiх би було давати таке дрантя до шевця, та й за грейцiр скупо. А жiнка боса-босiська, води внести до хати не було в чiм. Тому Митро вже вiд ранку взявся до чобiт. Сидiв коло лави проти вiкна, обклався старим шкураттям, воскував нитки на дратву i бiсився, як пес.