Вальдшнепи

А втiм, я думаю, що ти зовсiм не даремно фiлософствуеш…

Лiнгвiст зробив помах своiми довгими руками, прицмокнув i так побiдно подивився своiми бiлими бровами, нiби вiн i справдi розвiнчав по меншiй мiрi свого вчителя Потебню.

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну, от. Тебе цiкавило коли-небудь таке питання: хто, як правило, любить ударятись у фiлософiю?

– Цiкавило.

Вiдповiдь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо вiн став гаряче запевняти товариша, що той нiколи цим не цiкавився, iнакше в нього не було б таких сцен iз Ганною.

– Ну, добре, – нарештi кинув вiн. – Хто ж по-твоему?

– Дикуни, очевидно! – спокiйно вiдповiв Карамазов. І тому, що вiн вiдповiв спокiйно, i тому, що Вовчик не чекав такоi (на його погляд) влучноi вiдповiдi, лiнгвiстовi, як i всякiй дорослiй дитинi, залишилось тiльки розгубитись.

– Ну, i що ж? – спитав вiн безпорадним голосом.

– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

Товариш Вовчик пiдiйшов до вiкна й раптом промовив тихо:

– А ти, Дмитрiй, знаеш… не дурень.

– Дякую.

– Їй-богу! – несподiвано захоплюючись, пiдскочив лiнгвiст. – Я цiлком серйозно говорю. Тисячi рокiв люди мудрують, а й досi не домiркувались до такого парадоксу.

– Саме якого?.. Того, що з правила можна робити винятки?

– Покинь своi дотепи! І справдi: хiба розквiт фiлософських дисциплiн не характеризуе те чи iнше суспiльство, як недорозвинений органiзм?

– Цiлком справедливо, – сказав Карамазов.

 – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своеi нацii.

Лiнгвiст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозумiти його реплiку й, не зрозумiвши, махнув рукою.

– Знову фiлософiя! – сказав вiн незадоволено й потрiпав по спинi свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, i друзi ii припинили. Вони говорили на рiзних мовах, i тому продовжувати суперечку було зовсiм недоцiльно. Навiть недоцiльно було й починати ii, бо уважний спостерiгач мiг би заранi сказати, що вони нiколи нi до чого не договоряться.

Знав це й Карамазов i навiть тiшився з цього, бо бiльш серйозна розмова безперечно вiдбила б вiд нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговiчних друзiв. Вiн i зв’язався так мiцно з лiнгвiстом тiльки завдяки дитячим здiбностям того приймати свiт цiлком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на мiському стендi, i з того часу кожного лiта iздять кудись на полювання.