Вальдшнепи

Вони використовують свою мiсячну вiдпустку в серпнi мiсяцi, i тiльки зрiдка, як-от у цьому роцi, дiстають можливiсть побувати на Славутi i в липнi.

– Кого ти там визираеш? – спитав лiнгвiст, коли Карамазов пiдiйшов до вiкна.

– Як би тобi сказати, – раптом вимушено усмiхнувся той. – Менi здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик пiдкинув своi бiлi брови.

– Яка це Аглая? – спитав вiн. – Чи не думаеш ти грати ролю божевiльного?

– Поки що важко сказати, мiй дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплавi.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, i що ж?

– Ну, i слухай. Саме в цей час чоловiк тьотi Клави дрiмае, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поiнформованiсть мене рiшуче зворушуе, – iз захопленням сказав лiнгвiст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсiм поганий льовеляс… І це, до речi, багато краще твоеi фiлософii.

Карамазов пiдiйшов до вiкна. Спека раптом почала спадати, i з рiки прилетiв свiжий вiтрець.

Якось химерно запахли абрикоси: запах був нiжний i нагадував чомусь старий Прованс i старомоднi кабрiолети. Тодi й дiйснiсть враз перетворилась на стилiзованi нiжно-голубi тони.

– Добре! – сказав Дмитрiй i легко зiдхнув. – Тiльки от що скажи менi, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зiйшовся з однiею з цих дам… саме з Аглаею?

– Хiба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якiсь два тижнi я взагалi нiкуди не мiг зайти.

Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподiвано зареготав, що навiть його ловерак пiдскочив.

– От чудак! – скрикнув вiн. – Навiщо тобi робити це, коли ти можеш i не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делiкатнiш… Ну, словом, використати ii… цю дiвчину. Менi здаеться й ця дiвчина, коли вона не дура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твiй погляд, теж погодиться?

Лiнгвiст не помiчав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так вiдповiв:

– Цього я тобi не можу сказати.

Хто ii знае – жiноча душа, як то кажуть, темрява… Але iй, менi здаеться, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуеш дурити ii?

– А хоч би й так!.. На мiй погляд, тут нiчого нема страшного i образливого для неi.

Карамазов пiдiйшов до свого спiвбесiдника i взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув вiн. – Не сказав би я, мiй вчений друже, що ти вмiеш логiчно мислити.