Вальдшнепи

Вовчик якось прекрасно впливае на нерви, i, мабуть, тому, що вiн якийсь не вiд свiту цього: у нього нiколи не бувае трагедiй, i вiн так просто i ясно дивиться на життя. Вiн, наприклад, прекрасний лiнгвiст, йому – науковому спiвробiтниковi – пропонують уже професорську катедру, але йому якось перешкоджае бiльярдний кий (вiн не абияк грае на бiльярдi). І коли правду говорити, то футбол багато бiльше цiкавить його, нiж уся ця лiнгвiстика, що ii вiн пiзнав так досконало.

– Я йду в сад! – сказала Ганна й вийшла з кiмнати.

II

Товариш Вовчик пiдвiвся, взяв на зуби зелений абрикос i крiзь цей абрикос кинув незадоволено:

– Знаеш, друже, я не сказав би, що ти поводишся з дружиною по-товариському.

– Ти так гадаеш? – одвертим глумом розтягнув Карамазов.

– Що значить «гадаю» – спалахнув Вовчик. – Це – факт. Так, це факт, шановний добродiю!.. І ви вiд нього не можете вiдмовитись.

Треба було чекати, що лiнгвiст тут же пiдкреслить свое незадоволення французькою чи то англiйською фразою: так завжди було з ним, коли вiн починав гнiватись.

– Donnеs-moi votre pouls?[2 - Дайте менi ваш пульс (фр.).] – сказав вiн, iронiчно простягаючи руку.

– Я прошу тебе не жартувати! – мало не скрикнув товариш Вовчик. – Я вимагаю поставитись до мене серйозно. Скажи менi: ти любиш Ганну?

– От тобi й раз! А тобi яке дiло? Чи може ти ii хочеш полюбити? Коли так, то хай буде тобi вiдомо: я ii ненавиджу.

– Ненавидиш? Чому ж ти тодi живеш iз нею? І… взагалi, яке ти маеш право дурити ii?

Дмитрiй взяв зi стола папiроси й запалив сiрник.

– А ти як думаеш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Яз тобою серйозно говорю!

– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, пiдвiвся з канапи i сказав надiрваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумiеш, за що я ii ненавиджу. Так зрозумiй же: я ii ненавиджу за те, що вона тиха й лагiдна, за те, що в неi ласкавi очi, за те, що вона безвiльна, за те, що вона – нарештi – нездiбна вбити людини.

Лiнгвiст здивовано подивився на приятеля. Вiн зовсiм не чекав такого рiшучого й несподiваного повороту в розмовi й, розгубившись, спитав наiвно:

– А навiщо iй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна iсторiя, – хворобливо всмiхнувся Дмитрiй, – i я боюсь, що ти ii не зрозумiеш.