Вальдшнепи

– Покинь, Вовчику, своi сентенцii – мало не скрикнула Ганна i знову звернулась до чоловiка. – Чого ж ти мовчиш, Дiмi?

Але Карамазов i тепер не вiдповiдав. Вiн повернувся до кошика з абрикосами й уважно розглядав його. Вiн зараз згадував своi унiверситетськi роки i свою буйну розкуйовджену голову з пiвденними романтичними очима. Спогади завжди тривожать, i на iхньому фонi дiйснiсть становиться яснiшою. Вiн, здаеться, хотiв тодi кiнчати медичний факультет. Але як це давно було! Кiлька слiв, i бiльш нiчого: febris catarrhalis, здаеться, – простудна зимниця i febris gastrica – шлункове розстройство.

Потiм spiritus amoniaci causticus, pro pauperos[1 - Спирт амiачний каустичний для бiдних (лат.; iронiчне). – Тут i далi прим. ред.] i… здаеться, все.

Але все-таки: чому ж я ухиляюсь вiд головного? – подумав про себе Дмитрiй i, очевидно, подумав уголос, бо товариш Вовчик повернувся i сказав, що його друг нагадуе йому стару бабусю: вона теж вiчно щось буркотить собi пiд нiс.

Ганна уважно подивилась на чоловiка. Тiльки – сьогоднi, саме в цей момент, ii глибоко затривожив вiн. Їй прийшла мисль, що повторюеться зимова iсторiя. Правда, колишнiх сцен вона вже не спостерiгае, тепер Дмитрiй уже не б’еться головою об стiнку, (а зимою вiн це частенько робив), вiн уже не згадуе раковину з калом, куди нiбито попала революцiя, бiльше того – йому знову зрiдка загоряються очi, i вiн виглядить бадьоро й весело. Але Ганнi така змiна декорацii завжди здавалася не зовсiм природною… І потiм, цi абстрактнi розмови про нацiю.

Вона, звичайно, далеко не проти того, щоб ii краiна вийшла на широку дорогу. Але навiщо робити з цього гiстерику? І, нарештi, це зовсiм не розумне захоплення: по-перше – воно може зробити з нього вiдсталу людину, по-друге – це просто зрада соцiальним iдеалам.

– Дiмi! – промовила Ганна. – Я все-таки прошу тебе говорити яснiш. Що ти хотiв менi сказати?

Карамазов зробив незадоволене обличчя (мовляв, чого вона прилипла до нього?) i раптом занервувався.

– Іди ти до всiх чортiв! – скрикнув вiн i стукнув стiльцем об пiдлогу.

Тодi товариш Вовчик, що знав Дмитрiя не гiрше Ганни i знав, що зараз може розiгратись сiмейна драма, поспiшив на допомогу i почав заспокоювати друга.

– Ну, добре! Чого ти галасуеш?.. Ти ж таки, Дмитрiй – культурна людина.

Вовчик бiльше нiчого не сказав, але й цього було досить.