Камiнна душа

Верещачи кiлько далося, сама непомiтними рухами розмазувала кров собi по лицi i роздирала ранку бiльше. Потiм, мовби в нестямi, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи ii плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варiацii на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

Калiка вважав за лiпше благородно вiддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарiд.

– Хто ж то так бабу покервавив?

– Та, ади, ростiцький тот калiка.

– А за вiщо?

– Грошi баба хтiла украсти.

– Та брешете, вибачейте, не до вашого гонiру кажучи, бо сми ту була та й видiла.

– Та я шо? Люде повiстували.

– То прошек тот так си вимов’ее.

– Ади, вни так сиде, а вна баба бiнна, незарiбна, а вiн, рахувати, газда.

– Газда?

– Ае! Четверо товару держит.

– Та й попiд церкови си хилее?

– То вже раз погана душа!

– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Лiпше би маржини сокотив. А вiн тогди чим-таки вхопив камiнь, тим-таки морснув бабу по головi.

А баба тим часом робила не злий iнтерес: вставляючи в слова подяки реплiки про свое гiрке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

– Простибiг, простибiг, газди моi… Аж ми си у головi вакомашило… За ваше здоров’е, за господарське старане… На бiнну бабу й здохлек гавкне i усека пеня зачепит та й си збиткуе… Христос вам напередi, Христос вам назадi, аби-сте дiждали… Та так ми в грудех iздусило, шо гляба й вiдiтхнути… Ой бiдочко ж ма кервава.

А у калiки геть цiлком попсувалися влови. Звiстка про його злочин обiйшла пару разiв доокола церкви, що, мабуть, о тiм вже й попи у вiвтарi знали. І де тiльки не показувався калiка, всюда зараз пiдiймалося:

– Цес бабу вбив?

– Ае, ае! Тот самий.

– Ой дiду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нинi бучки си крутють.

– Газдочки моi любi, та й солоденькi, та й файнi… Я нiчо… Бо тiй бабi на дiдька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати.

Але, очевидно, це нiкого не переконувало, i калiка, бачачи цiлковите зiпсуття iнтересiв, надумав направити наслiдки свого войовничого запалу i поповз перепрошуватися до баби. Штурхав ii голим лiктем у бiк.

– Та-бо той, Вась… Та ну…

Але баба знов занадто яскраво бачила всi незчислимi вигоди свого положення i миритися в жаден спосiб не хтiла.