Камiнна душа

– А йди ти вiд мене, аби те й очi моi не видiли й вуха не чули, ек ти мене навiки здоров’я збавив. Ади, люде добрi, шо нема менi ек i рани вiдоткнути, – ек бих видомокла, тут би мене й смерть моя посiла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещестями!..

Жебрак совався коло неi, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обiцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що лiпше синиця в руки, як журавель в небi, i не пiддавалася. Стративши цiлковито надiю, калiка махнув рукою.

– Рустиме тепер цiлу ннину…

А доокола стояли газди, пiдсмiюючися, дивилися на ту iдилiю i жартували:

– Ци бисте, дiду, не казали: та вибачей, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.

– Та змилуйте си надi мнов, Божi суди, та й ви, люде добрi! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нiчо в свiкi.

– Е, нiчо! – вмiшувалася якась енергiйна повновида молодиця в бiлiм кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нiчо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого дiда вергли.

Пху, кат би вже далi брав таких прошекiв, шо си б’ют.

– Та й що ти таки си роззiпала[28 - Розкричалася.] на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю анi раз, лиш морснув отак-о!

– А камiнь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?

Калiка спiшно пiдв’язував своi милицi й тiкав. Очевидно, сьогоднiшнiй храм му си не вдав.

Маруся пройшлася кiлька разiв цминтарем, обiйшла церков. Знайомi гуцулки з Криворiвнi радiсно вiтали свою iмостечку, цiлували руку, говорили звичайнi слова – що от, мовляв, файна днина, що пiд добре верем’е i храм добрий, а пiд годину, то би си не вхрамував.

Одна молодичка, жартуючи, запитала:

– А кого, iмостечку, вигледаете? Може, йкого легiника файного?

Жарт був звичайний, гуцульський, але вiд нього чомусь зашарiлася Маруся, як макiв цвiт.

Казань вiдбулася перед церквов. Дек скочив поза плiт, укев штири гаджучки та й вбив посеред царинки. З того замаеня говорилася проповiдь. Гуцули потисли туда i збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морi.

Мало хто зрозумiв, о що там ходило поповi, але хто був ближче – скорботно зiтхав, пiдiймав очi догори; хто стояв май далi, бесiдував собi потихеньку з сусiдою о маржинi, а одна жiнка положила собi кожух пiд голову i заснула, сказавши збудити себе, як казань си скiнчить. Двi баби плакало зi зрушення; впрочiм, на кожнiм казаню плачуть двi бабi.

А потiм був обхiд доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонцi.