Камiнна душа

По горах повзли тiнi хмар, i здавалося тодi, що, замiсть одноi гори, стоiть двi: одна темнiша, друга в свiтлi.

Стара маленька церковця могла вмiстити дуже мало народу i була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафiян стояли надворi. Впрочiм не кожний i пхався досередини, хiба вже як вiдбувалося там щось занадто урочисте, – тодi тислися, завiшуючи в притворi на колiчках крисанi й топiрцi; хто не пiшов досередини – клякав на одно колiно, на царинцi, не перериваючи розмови з сусiдою.

Хоч i стала Маруся в церквi на упривiлейованiм мiсцi, але за кiлька хвиль вже почула, що не годна стояти: нiчим було дихати.

Маруся вийшла на цминтар. Дорiжка зигзагувато вилася помiж могилками; сидiли жебраки й спiвали на всi гласи, що хто хотiв i умiв, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь iдолопоклонське чревовiщання. Кожний з калiк старався виставити свою бiду якнайефектовнiше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонцi й рiзало око; другий вiдкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усi бачили його непiдроблену слiпоту; третiй, не маючи можливостi похвалитися хоч яким-будь калiцтвом, бодай натягав на себе надзвичайнi лахмани й виставляв уперед загорiлi мохнатi груди, що на них можна би й залiзо кувати, а на грудях тих телiпався в усi боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити й на церковну баню.

І кожний з жебракiв хотiв звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусiдовi, здавалася видертою з власних рук, i тому щохвилi серед цього повзаючого й стогнучого населення пiдiймалися лютi суперечки.

– А проклетиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду тi очi з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!

– Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си тi окоман i спереду, i ззаду.

А в крайнiм кутку сталася цiла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорiкати своему сусiдовi багатством:

– Та встид би-с мав на прошечу дорогу сiдати. Таж-ес газда, маржину мiшееш, а в бiнноi удови з рота видираеш.

Калiка вважав, що того вже забагато, схопив камiнь i торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скiльки було гласу, ухопилася за голову – з-пiд пальцiв капала кров. Ранка була невеличка, але наслiдки могла дати великi, i баба це зрозумiла.