Камiнна душа

Щось чарiвне, до поеми фантастичноi подiбне, – i Маруся переповнялася почуттям безграничноi радостi.

От i Яворiв. От i церков яворiвська. Доокола повно народу. День був чудовий, i всi понадiвали найлiпше свое лудiне. Молодицi, слiпучо блищучи на сонцi бiлими рукавами сорочок, щохвилi пiд’iздили скорим кроком на конях; легко, грацiозно, вигинаючися станом, здоровкалися зi знайомими, i кожний рух дихав природною красою й радiстю життя.

Жартами, дзвiнким смiхом перенизуючи кожне слово, вiталися.

– Єк днювали, Адно?

– Гаразд, шо ви май?

– Ци дужi, Мику’?

І не можуть, щоб не зачепити сусiдки.

– А ек кажете, кумко, – ци в добрiм перебутку цес день си опровадит?

Це натяк на сварливий характер Василини, про неi-бо кажуть, що вона нi одного дня не може пробути без лайки. І Василина розумiе, в чий це город камiнчик, але що мае дуже добру вправу, то вiдповiдае iдучо, влучно, б’е в саму болячку.

– Сокотiт лiпше своi вушi, аби-сте вигодували на добру маржину та й скором йкийсь з того мали.

Молодицi троха не в сих, iдуть уже на мир:

– Та чо ви, Василинко, оперед служби та у гнiв заходите?

– Я си нiкому не зурiчую, най i мене не чiпают.

– А йдiм, кумо, най си преч каже з таков заходити. Ади, у неi зуби на продаж.

– А ви не молитися до церкви приходите, а грiх на грiх закегати. З вами нема доброi бесiди анi раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке нi до чого не здале. Ади, йкi пересмiшницi ми си повдавали!

Молодицi тiкали в товпу, не радi, що зачепили таку зубату.

Поважнi газди вели поважнi бесiди. Де-не-де по купках переговорювалася найновiша подiя тижня: любас забив на смерть чоловiка своеi любаски. Один з очевидцiв оповiдав подробицi:

– Я йду, а так вже темнiчко си iзробило, а вна, сука, вибiгла, кричит: «Ой, ретуйте!.. Ой бiдочко!.. Ой душiчко ж ма нешiслива!..» Зоздрiла мене та д’менi: «І Танасiечку, i сусiдо ж мiй любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скiмував-сми, у чiм рiч, та лиш си питаю: «А хто?.

Газди злобнi. Попадися iм тепер ота Параска – побили би камiнням. Дивна ненависть двох полiв…

– Іду я д’хатi, а вiн лежит на порозi, та вже й крови з него полили: «Декувать тi, – каже, – Парасочко», – лиш уповiв. А вна, сука, дрiжит, от iк лист дрiжит. «А я ж тому винна?» – вповiдат. А вiн вже нiчо й не каже, лиш харчит…

Сонце ярко свiтило.