Остап Шаптала. Повісті

Але Олюся напружилась вiдразу, випростала руки з-пiд ковдри i стиснула ними груди. Сама вона захиталась, i брат ледве встиг ii затримати на стiльцi.

З грудей дiвчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летiли в кiмнату, як удари сокири по деревi, i колючими дзвiночками бринiли по шклянках на столi. Од гострого iх згуку заблимали свiчки на столi, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лiй.

Сили Олюсiни вилiтали разом з кашлем; вона жовкла i в’яла за кожним кахиканням i ледве встигала набирати повiтря в легенi.

Врештi хвора затихла та, пiдвiвши голову, почала ковтати слину. Нiхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звiря з грудей Олюсi.

– Важко, боляче… – прошепотiла вона, i згуки ii голосу, тихi й журливi, попливли повiтрям, як дим ладану.

Вона задумливо схилилась над столом i казала до брата:

– Я знаю, що завтра не встану з лiжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лiсом… Ах, яке п’янюче ранкове повiтря! А над вечiр я не ходитиму бiля Днiпра i не побачу… як падають од скель на воду хисткi тiнi… не почую буркотiння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!

Вона схопила братову руку й тискала ii; великi очi iй ще бiльш затремтiли.

– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.

Шаптала однiс сестру назад у лiжко. Вона була зовсiм безвладна i мов завмерла у непритомi.

– Може, тобi холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.

– Менi добре… – байдуже вiдповiдала Олюся: – менi дуже добре… Лишiть же мене… всi…

Коли повернулись до iдальнi, старий Шаптала вже докiнчував карафку з горiлкою.

– Петре! – докiрливо промовила мати.

Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собi сивий вус i вiдмовив зухвально:

– Дарма. Сьогоднi ж Христос воскрес.

Шаптала поволi ходив вздовж кiмнати, инодi спиняючись бiля дверей, що вели до хвороi. Йому здавалось, що Олюся мае його покликати.

Потiм загасили свiчки й розiйшлися спати.

Вдень Шаптала сидiв на стiльцi бiля лiжка Олюсi. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив iй слова, а вiн – з своеi природньоi мовчазности.

Коло лiжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужi лабети i яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами вiн вiдчував всю силу свого кремезного тiла, лише побiльшувало йому безсилля.

– Дай менi руку… – прошепотiла Олюся.