Остап Шаптала. Повісті

Вiн простягнув iй правицю й вона з посмiшкою стала ворушити йому пучки. Потiм пiднесла його руку до свого обличчя й несподiвано поцiлувала.

– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмiлився вiдняти у неi руку.

– Не сумуй, брате, – прошепотiла вона: – менi важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.

Дiйсно, ii великi очi посмiхались. І Шаптала не розумiв, як здолають посмiхатися очi, коли холоне тiло.

Вона закахикала, i Шапталi стало до болю соромно за свое здорове тiло.

Олюся затихла й знову посмiхнулась.

– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приiхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приiздила до тебе в мiсто?

– Був, – вiдповiв Шаптала.

Вона зiтхнула.

– Але ти нiколи менi цього не висловив…

– Олюсю…

– Вiрю, вiрю…

Ввiйшла мати з обiдом Олюсi.

На дворi сонце так сяяло, що вiн примружив очi. Сонце немов вихвалялось тим, що здолае блискати. Шаптала ще нижче насолопив собi ширококрисого капелюха.

Вулицею проходив мирошник Пiдгорнiй.

– Христос воскрес! – весело крикнув вiн.

Навiть цей, що з його жiнка та семеро дiтвакiв безутомно ссали снагу, – теж радiв.

Воiстину, – вiдповiв Шаптала й поплентався на молочарню до батька.

Старий Шаптала вiдав молочарнею ранiше у дiдича, а тепер у Радянськiм Господарствi.

У молочарнi гудiв великий сепаратор i було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провiдати.

– Бачиш? – питав вiн: – навiть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоiш корови, а вона тобi й загине.

Далi вiн шуткував:

– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за помiщника? Далеко краще, нiж твоя хемiя…

Шаптала уважно прислухався до гудiння сепаратора й полюбив його одноманiтнiсть.

– Їй бо, у нас краще, нiж у мiстi, – казав батько далi: – подивись, скiльки молока – хоч купайся! А дiвчата – хiба ж рiвня вашим панянкам?

Рички зареготали, й iхнiй смiх оповив Шапталу гнiтючою хмарою; iхнiй регiт душив його, i вiн облишив радiсну молочарню.

Вiн минув свою хату й спустився у сад. Скоро вiйнуло на нього повiтря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своею тiнню, вiн вiдчув спокiй у своiй душi.