Остап Шаптала. Повісті

Чого ти поiдеш до мiста? Адже ж твоя гамарня стоiть? А то поживеш з нами… Я догоджатиму тобi.. Хто так догодить, як мати?

Остап повторив упевнено:

– Я завтра поiду.

– Ти навсправжки, Остапе? – неймовiрно питала мати: – ну, скажи, що шуткуеш – i я засмiюся. Ну, скажи, скажи…

Вона захопила його руки та смикала до себе, немов хотiла стягти його до долу. Вiн спершу сидiв непорушно, а потiм почав поволi пiдводитись. Але мати одразу кинулась його обiймати.

– Ах ти, дурненький, – шепотiла вона: – чого ж ти не кажеш? А я давно помiчаю – чого вiн задумливий такий? Так вези ii сюди, свою коханку… Я прийму ii як сподiвану, я слугуватиму iй, я за покоiвку iй буду, – тiльки лишися тут, бiля мене!

– Я не маю коханки…

Тодi мати впала йому до нiг i заридала, обвивши iх руками.

– Не покидай мене, сину! – стогнала вона: – що я маю сама робити? Батько такий заляканий, як i я. Навколо смерть торохтить маслаками… Сину, не iдь! Сину, лишися!

Ввiйшов батько. Мати похапцем пiдвелася й почала витирати сльози волоссям.

Батько, винувато посмiхаючись, запитав:

– Василино, я ще як снiдав учора, та й досi… Хлiб, може, е, га?

Мати гукнула:

– Немае хлiба! Нiчого немае!

Старий Шаптала надiв шапку.

– Тодi я в Панченок позичу…

– Куди ти йдеш? – верескнула мати, стиснувши голову: – он Остап завтра iде! Син мiй мене лишае! Син мiй мене катуе!

Шаптала дивився, як вона впала на лiжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Вiн не почував бiльше, що ця жiнка йому мати, що вiн народився у цiй хатi, i що все навкруги бачило його дитинство.

Галай обрав собi кiмнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горi. З вiкон ii можна було бачити все мiсто навкруги, рiчку, а за нею лани та гаi. Ранком видно було звiдти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майданi, що розлiгся лiворуч; як з усiх куткiв мiста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цiлими юрбами.

Отже, стоячи бiля вiкна, можна було мати все життя мiста на очах та тiшиться його рiзноманiтним виявленням. Можна було, перехилившись з вiкна, брати участь у цiм життi, вдихуючи його в себе, рости з його галасом i конати з неясними шумами рiчки.