Остап Шаптала. Повісті

Те, що стало матерi прокляттям, синовi було за молитву. Бо розквiтнула йому мрiя в новiй душi, i вiн з насолодою вiдчував свою фiзичну мiць та духову волю.

Шаптала став ще бiльше мовчазним та ще бiльш уподобав самотнiсть, бо нiколи не лишався на одинцi: мрiя жила в ньому i, коли тихо було навкруги, вона неясними обрисами мерехкотiла перед очима, i Шаптала побожно схиляв перед нею голову.

Ночами вiн довго лежав, розплющивши очi, та почував, як котиться снага йому в тiло через те, що мрiя жила йому в грудях.

Вiн гадав:

– Я народився наново… Я снядiв був за розрахунками, а ось мене викликано жити. Я не зауважав на людей, а ось маю вiддати комусь свою мiць та волю. Я любив напiвтемний захисток свого кабiнету, а ось маю вийти на вулицю й обнятись з сонцем… Мрiя втiлилася в менi, i я мушу життя во iм’я ii. Те, що я вважав досi своiм, – належить iй. Вона володiе кожним клаптиком мого тiла, кожним рухом моеi думки. Бо я маю ii у серцi.

Потiм вiн казав до Олюсi:

– Чуеш мене, далека сестро? Я дiзнався врештi, що ти, – смерть.

Зачаiвши вiддих, вiн почував тихi смiхи в кiмнатi та невидиме колихання повiтря. Тодi вiн спокiйно засипав, знаючи, що з кожним подихом цiлуе свою сестру.

Мiж тим почали дохнути кури. Ряба корова Шапталiв забiгла невiдомо куди, та ii й не шукали. Город зарiс, бо його забули полоти. У хатi бруд укрив пiдлогу, i купою лежав на столi неприбраний посуд.

Мати стала вигонити чоловiка з хати.

– Іди, йди собi, – злiсно казала вона: – чого б я тут вештавсь?

Старий Шаптала покiрно виходив, iшов вулицею, спинявся непомiтно та стояв замислений. Потiм, прочунявшись, перелякано простував далi.

А мати кликала до себе сина i, коли той приходив, садовила коло себе й починала голубити.

– Прости мене сину, – казала вона: – що я стала така… Гримаю на батька, не роблю нiчого… Я боюся смерти, я не хочу ii, а вона никае тут поблизу.

Мати злякано притиснулась до сина i боляче здушила йому руку.

– Чую вночi, – шепотiла вона: – шарудить, нiби книжку гортае… Чого вона ходить? А то пiдiйде до лiжка, спиниться та дивиться, дивиться на мене… Ой, ой! Не кидай хоч ти мене, сину!

– Я маю iхати завтра, – промовив Шаптала.

– Не жартуй, Остапе.